Вавилон

Вдивляюся уважно у двi фотографiї. На них горять близнюки Всесвiтнього торговельного центру в Нью-Йорку. Дивлюся і пригадую враження, якi залишило в моєму серцi 11 вересня…

Я не була в Нью-Йорку i не хочу там бути. Будь-яке мiсто, яке претендує на те, щоб бути великим, завжди викликало у мене вiдразу i почуття дискомфорту. В дитинстві я жила в Сiмферополi, i це мiсто пригнiчувало мене своїми нерозважними розмiрами. Поїздка до знайомих чи родичів на другий кiнець мiста була схожа на виправу в далекий світ, і тому спілкування переважно обмежувалося телефонними розмовами. Краще ходити до найближчого села i насолоджуватися життям. На шостому поверсi дев'ятиповерхового будинку було з рiзних причин незатишно. Колись з вікна вiдкривався чудовий вигляд на лiси i розкiшний Чатирдаг. Потiм напроти збудували ще два будинки, i не стало видно майже нiчого. Будь-яка дитяча забава супроводжувалася нав'язливим передчуттям, що ось зараз ти чи хтось з менших зробить щось необережно, i знизу прийдуть сваритися, що ми заважаємо їм жити. Коли я бачила на лавочцi свою сусiдку, я наперед знала, що вона зараз спитає, чому вчора чи минулого тижня ми так сильно тупотiли.

Менi не подобаються розмiри Москви i Варшави. Не знаю, якi жахливi обставини повиннi змусити людину там оселитись. Менi тяжко не помiчати бетонної стелi, яка висить просто у мене над головою, а зашторенi вiкна створюють моторошне вiдчуття замкненого простору. Кручена і брудна середньовiчна вуличка для мене є затишнішою i приємнішою, бо вона жива. Там немає жодних вигод, там тiсно i темно, і все ж старі кам'яниці природнiші, нiж бездушнi споруди XX столiття.

Я не бачила нью-йоркських близнюків чи iнших їм подiбних будинкiв. Думка про те, що хтось таке будує, а хтось інший там працює (нехай навiть не живе, а лише працює), викликала тiльки спiвчуття до цих нещасних. Чи вони забули, що не птахи i що їм властиво ходити по землi, яка їх годує i яка дана їм в дар вiд Бога? І якась доля усвiдомлення гiгантської висоти цих споруд завжди супроводжувалася нав'язливим питанням: а що буде, коли воно впаде?

11 вересня менi довелось абсолютно випадково побачити по телебаченню всі сумні події. Перша думка, яка прийшла до моєї свiдомости i не залишила її досi, була: ось падає сучасна Вавилонська вежа. Колись вавилонці, опановані гординею, заповзялися збудувати вежу, яка б досягала небесних сфер. Вони розпочали зухвалу гру з Богом і через те програли. Сучасні будівничі, натхнені здобутками технічного прогресу, збудували споруди міцніші і вищі. У них була своя прагматична мета — заощадити площі міст, але одночасно проглядалася й давня, можливо, неусвідомлена, гординя: збудувати вище, ніж у сусідів, потрапити до Книги рекордів Гіннеса… Розповідають, що вони також не забули відновити зухвалу гру з Богом, бо з висот Всесвітнього торговельного центру можна було відправити Йому "телеграму". Чи міг бути інший вислід цієї гри? Вони програли — і за свій програш заплатили дуже високу ціну.

Чому люди не можуть засвоїти помилок своїх попередникiв?

Але це думка, яка майнула першої миті. Далі прийшов жах від усвідомлення того, що невинні люди гинуть тисячами, можливо, гинуть також українці, які напевно там працюють… Нещастя, яке заторкує близьких людей, друзів чи знайомих, сприймається як власне. Прислухаюся уважно до телеповідомлень, але дуже скоро свіжа інформація вичерпується. Розгубленi коментатори сидять у студiях i не знають, що мають говорити. Хоча від початку подій минуло вже три години, на екрані знову i знову хаотично повторюється та сама картина: лiтачок величиною з середнього птаха щезає в поверхах величезної споруди. Минає кiлька секунд, i з протилежного боку виривається хмара чорного диму. Лiтачка бiльше немає. Є тiльки два гiгантських смолоскипа, якi палають над свiтом. Потiм вони велично осідають один за другим. Величезна балка вiдривається i маєстатично летить всередину всiєї споруди. Лишається гора палаючих уламкiв...

Страшно? А хiба ж сучасна людина не звикла ще до таких картин, а може, й жорстокiших? Все це ми бачили вже давно у виглядi бойовикiв i комп'ютерних iгор. Чи це не черговий американський бойовик, дуже ефектно вiдзнятий? На жаль, вiртуальна реальнiсть вже призвичаїла людство до жахливих картин. Складно собi уявити, що це не фiльм.

Другого дня на першій програмі українського радiо обговорюють питання маскультури. Що робити з засиллям американських бойовикiв на екранах телевiзорiв та комп'ютерiв, якi виховують жорстокiсть в молодих людях? Мало. Треба ставити питання про всю американську маскультуру, про жорстоку музику, про комп'ютернi iгри, про порнографiю i розпусту. Про все, чим щедро обдарувала Европу вiльна Америка. Треба говорити про економiчний та духовний iмперiалiзм, про американське месiянство, з яким вперто, але безуспiшно змагається месiянство росiйське. Треба визнати, що два iдоли-близнюки, символи всевладного божка пiд назвою долар, впали, i тепер ми мусимо почати нове життя, звернене до Бога i до людей... Треба говорити... Але свiт мовчить.

Президенти i королi наввипередки висловлюють спiвчуття американському народовi в особi Президента Буша i засуджують тероризм в усiх його проявах. I чомусь нiхто не бачить, що насправдi це все не спiвчуття, а страх опинитися серед ворогiв, адже сказано цілком недвозначно, що хто не заплямує тероризму, з тим Америка готова воювати... Нарештi уряди свiту офiцiйно визнають васальну залежнiсть вiд Сполучених Штатiв.

Америка розпочинає неоголошену вiйну з Афганiстаном, яку складно назвати вiйною, а радше придушенням непокірних. Держави свiту й тут поспiшають висловити свою солiдарнiсть i пообiцяти вiйськову пiдтримку, щоправда, сподiваючись, що до її надання справа не дiйде. На превеликий жаль, серед них опинилася й Україна. Супергуманна Америка слідом за бомбами скидає на Афганiстан гуманiтарнi вантажi у мiшечках з крильцями, щоб, бува, не розбилися, i чомусь нiхто не наважується голосно сказати, що це цинiчно, а протести Всесвітньої організації лікарів звучать надто тихо серед загального схвалення.

Несподівано Росія стає одним з найвпливовіших союзників Америки. Російські політики відверто оголошують про кінець "холодної війни": "новый враг найден!" Невже світ досі тільки тим і займався, що шукав нового ворога? Невже немає жодних інших чинників, здатних духовно об'єднати держави, окрім війни? Про це також мовчать.

А втiм, чи справдi ніхто не говорить? Говорять звичайнi люди. Через два днi на рiзних сторiнках в Iнтернетi можна було прочитати безлiч політичних анекдотiв. Над людським горем не смiються. Це роблять хiба божевiльнi. Натомiсть якщо починають складати політичні анекдоти, значить, правду треба шукати не в офіційних повідомленнях. За радянської влади вся правда, яку не можна було говорити, висловлювалася за допомогою цього жанру, як в Середньовiччi — устами блазнiв. Що ж кажуть анекдоти? "Уряд Сербiї вимагає видати Бiла Клiнтона, головного обвинуваченого у справi терактiв у 1999 роцi". Це є одна з вiдповiдей на питання "чим завинила Америка".

Проти початку бойових дій активно протестують студенти усього світу, а також молодь держав, давно викреслених Сполученими Штатами з політичної карти.

Аналіз причин теракту намагаються проводити вчені-політологи та публіцисти в різних країнах світу, в тому числі й в Америці. Їхні виважені і не дуже виважені статті можна також прочитати в Інтернеті. Одні схильні звинувачувати Америку в усіх смертних гріхах, інші шукають помилок у зовнішній політиці. Деякі друковані засоби масової інформації публікують матеріали з Інтернету, як це зробила, наприклад, польська "Газета виборча" (17-18 листопада 2001), помістивши статтю американського історика Тоні Юдта, професора Нью-йоркського університету, який проводить докладний критичний аналіз міжнародної ситуації на початку війни в Афганістані і можливих наслідків тих чи інших кроків Америки. Але, на жаль, для широких мас, які ще досі більшість інформації отримують через радіо і телебачення, а читати газети вже відвикли, думки і прізвища цих науковців залишаються невідомими. Радіо- і телепередачі різноманітних станцій майже стовідсотково повторюють інформацію, що походить з офіційних чи майже офіційних джерел США. А ці джерела зовсім не цікавляться жодними причинами. Для чого, якщо перш за все треба помститися? Про жертви також говорять дуже мало, та й то переважно для того, щоб обґрунтувати потребу помсти.

Власне, питання про причини мало бути поставлене не тепер. Воно мало пролунати о 9:03 з вуст Президента Буша. Це було природне, i люди того чекали. Цього чекали також вони. Видно, Президента Буша не вистачило на це. А може, вiн чудово знає вiдповiдь, але вона не збiгається з його i всiєї Америки полiтичними iнтересами?

Всi свiдомi українцi знають, чому ризикували життям, а часто iшли на смерть молодi українськi хлопцi з ОУН. Для них існувала вища цiннiсть, нiж їхнє власне життя, і цією цінністю була національна свобода. Світова спільнота, на допомогу якої сподівалися українські політики, покинула Галичину напризволяще. Польська держава не бажала надавати українцям жодних національних прав, навпаки, створювала такі умови, які сприяли виникненню підпільних і бойових організацій, штовхали молодих хлопців на атентати. В тій політичній ситуації, у якій опинилися тоді західноукраїнські землі, ці хлопці не бачили iншого виходу. Голос Митрополита Андрея, який з любов'ю i сльозами кликав їм "Не убий!", був голосом волаючого в пустелi. Для них на першому планi була iдея. Знаходилось люди, що називали їх бандитами i фанатиками, але ми зараз не засуджуємо тих українських хлопців, хоч вони вбивали iнших, вбиваючи себе. Чому ж ми, українцi, готовi засудити тих незнаних нам хлопцiв-мусульман, готовi назвати їх бандитами i фанатиками, не спитавши їх i не зрозумiвши, яка сила штовхає їх на їхнi вчинки? Забуваємо, що і їх і нас судитиме Той, хто має право судити і хто єдиний розсудить справедливо. Натомість ми схвалюємо помсту i не чуємо голосу Святiшого Отця, який кличе: "Не убий!"

Християнські засади виявилися занадто складними для впровадження у життя світу. Політикам важко зрозуміти, як покривджена держава може просити пробачення замість того, щоб відповісти тим самим. Та причин для вибачення, здається, й не може бути, адже Америка нікому шкоди не робить, свої блага накопичила завдяки мозольній праці багатьох людей, а тепер великодушно дозволяє цими благами користуватися, бо відкриває двері для всіх, незалежно від національності, релігії чи раси. Це передова країна, і дуже дивно, що знайшлися люди, які її не люблять. Вони є заздрісними злочинцями, і їх негайно належить покарати, щоб більше нікому й на думку не спадало робити подібні вчинки.

А чи ж справді немає підстав для вибачення? Такі підстави є і залишаться, допоки в світі вмиратимуть мільйони через недоїдання і хвороби, допоки існуватиме поділ на "розвинені" і "слабо розвинені" країни, допоки нами керуватимуть не закони правди і любови, а закони успіху, за якими кожна людина, яка не може повноцінно сама себе обслужити, трактується як нижча. Ніхто не може претендувати на якісь права, не усвідомивши і не виконуючи своїх обов'язків супроти інших людей. Тим більше ніхто не може втручатися в життя інших народів і країн, навіть з благородною метою, ставлячись до них зверхньо.

Яким мав би бути лад у сучасному світі? Не мені про це говорити. Все це сказано не раз великими авторитетами, до яких провідні держави не прислухаються, бо для встановлення справедливого ладу на землі і утворення світової спільноти їм потрібно багато чим поступитися. Це чітко висловлює Іван Павло II у багатьох посланнях та енцикліках. Зокрема, у "Посланні з нагоди святкування Всесвітнього дня миру" 2000 року він пише: "Розвиток окремого політичного суспільства не повинен суперечити принципові загального добра для всього людства, що виражений у визнанні й повазі прав людини, які у 1948 році були санкціоновані у Всесвітній декларації. Тому необхідно відмовитися від тих негуманних ідей та їх практичного впровадження, які часто зумовлені локальними економічними інтересами. У цій новій перспективі ті політичні, культурні й суспільні особливості та відмінності, на яких організоване людство, є легітимними настільки, наскільки вони сумісні з членством у єдиній людській родині, як також з моральними і правовими вимогами, які з нього походять". Моральна ситуація в сьогоднішньому світі докладно проаналізована в енцикліці Evangelium Vitae: "«Право» перестає бути правом, оскільки вже не спирається на міцні підвалини недоторканости особи і підпорядковується владі сильнішого. Відтак демократія, зраджуючи власні засади, по суті перероджується в тоталітарну систему".

Але всіма цими застереженнями нехтують, бо вигідніше і простіше тримати цілий світ у руках, одночасно називаючи свою поведінку красивими словами.

Колись в світі існувала торгівля невільниками і процвітало рабство. Цивілізоване суспільство засудило такі негідні дії. Натомість сучасне цивілізоване суспільство стримує розвиток молодих країн, що стимулює багатьох їхніх громадян виїздити на заробітки, несуттєво, легально чи нелегально. Заробітчани потрапляють в повну залежність від господарів, виконують чорну роботу майже безоплатно, а в разі передчасної відмови від праці не отримують ані копійки навіть на дорогу додому. Це в кращому разі; всі чудово знають, наскільки часто жінки, приїхавши працювати, стають жертвами сексуальних збочень господарів, і в результаті, замість щось набути, втрачають здоров'я, власну родину, сенс життя і людську гідність. Для молодих перспективних вчених створюються всі умови для того, щоб вони виїжджали за кордон і своїм інтелектом підносили добробут чужих людей, але ніхто не забезпечує їх побут, а коли стають непотрібними, викидають їх геть. Чи тепер ніхто не засуджує новітнього рабства лише тому, що воно вже так не називається? Чи ж це не фарисейство?

В першій половині 1990 років у Львові було викрито лікарів, які продавали новонароджених дітей за кордон для операцій з перестановки органів. Лікарів судили, але ніхто не судив тих мільйонерів, які були готові продовжити на рік-два своє життя коштом життя чужої дитини. Натомість вигадали клонування людини, щоб можна було проводити на ній негідні експерименти. Чи така підміна зроблена лише для заспокоєння сумління?

Зовсім нещодавно, за часів Радянського Союзу, при мовчазній байдужості "світової спільноти" гинуло безліч людей в тюрмах і концтаборах, від голоду і тортур не тільки на теренах імперії, а й по численних колоніях. А провідники держав, тремтячи перед привидом атомної війни, загравали з генсеками і зміцнювали знищену війною Німеччину. Тепер американцям вистачає зухвалости заявляти, що вони відбудували Німеччину, бо почувалися винними перед людьми, проти яких воювали. А про те, що ними керував страх перед комуністичною імперією, не згадують…

Чи ж не Америка була однією з тих держав, які, бачачи загрозу демографічного вибуху, змушували Китай вводити закони, що обмежують народжуваність? Ніхто не підрахує невинних жертв такої політики, бо їх, теж для заспокоєння сумління, прийнято вважати "щенелюдьми". Якщо міркувати категоріями помсти, то і десятка завалених веж-хмарочосів не стане, щоб відплатити загибель тільки китайських дітей. Чи не чуєте, як голос крови мільйонів ваших ненароджених братів і сестер кличе до Бога?!

В той час, коли відносно невелика кількість населення Землі користає всіма можливими і неможливими благами, мільйони дітей в безлічі країн світу приречені на смерть на першому році свого життя. Вони не потребують милостині, а потребують, щоб до них поставилися як до ближніх і допомогли їхнім батькам забезпечити їх найнеобхіднішим. Те, що роблять люди, які ще здатні сприймати чужу нужду як свою, — це крапля в морі, і зусилля всіх допомогових організацій не дадуть потрібних результатів, поки "заможний світ" не визволиться з неволі споживацтва.

Америка веде війну, яка, до речі, не розв'язує проблеми, а навпаки, загострює її, адже помста є відповіддю злом на зло, що обов'язково призведе до ланцюга "операцій помсти", який надзвичайно складно обірвати. Загибель одного чи навіть багатьох терористів не означає закінчення серії терактів. Навпаки, знайдеться ще не один, хто теж готовий буде мститися. Чи цивільні афганці, у яких загинув хтось з членів родини, не палатимуть такою ж ненавистю до американців, як американська молодь до мусульман?

Хочете відбудувати Вавилонські вежі? Якщо так, то жертви тих тисяч невинних, яких вони поховали пiд своїми уламками, були даремними. Якщо так, то тi хлопцi, якi готовi були вiддати найдорожче, що вони мали — своє життя, — щоб вам щось сказати, нiчого вам не сказали. В такому разi ви в дитинствi погано вчили катехизм, коли готовi поставити пам'ятник власнiй гординi. I збудуєте собi нового iдола, який керуватиме вами своєю демонiчною силою, але все одно рано чи пiзно знову впаде... щоб забрати до свого пекла новi i новi жертви.

А якщо ви таки хочете щось там збудувати, збудуйте монастир, де президенти Америки i iнших держав та всi звичайнi люди молитимуться за грiхи свої i своїх народiв, де згадуватимуть тих, хто загинув вiд американських бомб, хто був вбитий за тоталiтарних режимiв через полiтичну байдужiсть вiльних людей, хто сконав вiд голоду через чиїсь економiчнi санкцiї, хто був страчений через релiгiйну ворожнечу, хто не змiг народитися через те, що свобода перетворилася на вседозволенiсть i безкарнiсть, хто був пiдступно вбитий, бо хотiв сказати правду, хто пiшов холоднокровно вбивати, тому що так його навчили фiльми... А день 11 вересня оголосiть днем апокалiптичної вiзiї, а не нацiональної жалоби.

Знайдіть в собі сміливість визнати себе винними, і тоді ваше благання "Боже, благослови Америку" стане митаревою молитвою, а не фарисейською.

грудень 2001