Щороку в передріздвяний час в Україні активізуються всілякі допомогові акції. Одні громади до цього вже звикли, для інших це явище є новим, ще інші чекають з нетерпінням нагоди хоч якось стати корисними.
Проте все має свій кінець. Відгомонять свята, стихнуть голоси акторів, зникнуть скриньки для пожертв із крамниць, закінчаться красиво запаковані подарунки... І що ж? До нового Різдва? Але ж наші ближні, що потребують допомоги, не зникають одночасно з нашим ентузіазмом цю допомогу надавати!
Ні, я аж ніяк не хочу ствердити, що ми зовсім нічого не робимо протягом року. Існує, приміром, доволі „молода” акція „Скільки коштує любов?”, започаткована куренем «Степові відьми» у Дрогобичі та Львові, в рамках якої молоді добровольці щотижня (і навіть частіше!) відвідують діток в інтернаті, спілкуються з ними, проводять заняття та ігри. Або програма Марічки Артиш „Українська родина”. Пригадую, коли вона зароджувалася, серед різних елементів планувалося впровадити взаємодопомогу між родинами — не лише обмінюватися матеріальними засобами, а й надавати послуги одне одному (кожен щось та й вміє!). Програма давно завершилася, але Марічка не припиняє допомагати іншим...
Звісно, перелік можна продовжувати, і це тішить, але наскільки цього всього мало порівняно з тим, що ми (зокрема, й пластуни), зважаючи на наш потенціал, могли б робити! І для кожного з нас знайшлась би якась вартісна справа.
Ось доволі простий приклад. Кожна родина завжди має якісь непотрібні речі. Зрозуміло, сміття вона викидає, і воно потрапляє в основному на сміттєзвалище (якусь частину, якщо родина „просунута”, здає на переробку, частина — передусім пластик — розлітається по світі; але не про те мова). Але є речі, які ніби й могли б ще послужити, які шкода викидати, до яких звикли... Все це накопичується вдома, а коли назбирується критична маса, проблема стає гостро: куди це подіти? Спробуймо проаналізувати, які є шляхи розв’язання цієї проблеми.
Шлях перший: винести і покласти на смітник. Ану — забере хтось. Реальна доля тих речей: якщо підбере хтось із алкоголіків — скорше за все, піде перекупкам на базар; якщо припаде на вивіз сміття чи на підвищену активність двірнички — потрапить на звалище, а звідти, можливо, заберуть ті ж алкоголіки.
Шлях другий: добре поміркувати і вибрати серед своїх знайомих того, кому це може бути потрібним. Хоча цей шлях далеко не завжди виявляється реальним. Суспільство влаштоване так, що в більшості своїй люди спілкуються з людьми свого кола: такими ж за віком, інтересами, рівнем матеріальної забезпеченості, місцем замешкання тощо. Таким знайомим просто непотрібні ваші штани або чайні сервізи: вони й своє не знають де подіти. Крім того, сучасний спосіб життя людей, зокрема у містах, все більше обмежує їхні реальні контакти з іншими, і часто ми просто елементарно не знаємо, чим живуть і чого потребують найближчі сусіди на вулиці чи в під’їзді.
Шлях третій: відвезти на дачу чи в село. Нехай там полежить — а раптом знадобиться?
Шлях четвертий: ну як же, всі речі можна віднести в пластову домівку, їх відсортують і відвезуть в інтернат... Звісно, а куди відвезуть одяг для дорослих чи той самий чайний сервіз?
Шлях п’ятий: шукати допомогові організації, які приймають речі. Це, виявляється, не так вже й просто. Свого часу я звернулася в кілька парафій у Львові, обдзвонила різні благодійні фонди — реакція всюди була одна: «Ні-ні, ми гуманітарку не беремо... Ми роздаємо тільки». І лише спільнота «Оселя», яка опікується безпритульними, не просто відгукнулась, а й прислала по речі власний транспорт. Не краща ситуація і в інших містах і містечках України. Не вірите — введіть пошуковий запит «віддати вживані речі» в Інтернеті, і переконаєтеся.
Ось і нагода для пластунів виконувати свій головний обов’язок! І це не заклик: у Львові така робота вже розпочалася. Наприкінці 2008 року за сприяння працівників відділу соціальної роботи Сихівського району Львівського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді пластуни надали родинам, що перебувають у скрутних життєвих обставинах, не тільки різдвяні подарунки, а й різноманітні речі (одяг, взуття, іграшки, художні книжки). Лише в грудні — січні 83 родини Сихівського мікрорайону Львова та родини з інших районів змогли прийти і підібрати для себе те, що було їм необхідне.
Очевидно, варто згадати тих, хто започаткував цю справу акцією «Допоможи тому, хто живе поруч». А це пл. сен. Іроїда Винницька, Гр, з Канади (надала книжечки УПЛДМ), пл. сен. Марічка Артиш, Гр, з Івано-Франківська, Дарія Самотулка з Америки (надали одяг для дорослих), пл. сен. Галина Потюк зі Львова (організатор акції; надала харчі), ст. пл. гетм. вірл. Марта Червінка (організатор акції «Святий Миколай для дітей сиріт»), пл. уч. Христя Цимбровська (організувала передачу солодощів та речей від станиці до ЛМЦСССДМ).
Приємно, що ця справа не стала однією з серії передріздвяних акцій: вона триває й досі. І зараз кожен львівський пластун (і непластун, очевидно) може зателефонувати до подруги Галі Потюк і запропонувати свою допомогу. Але щоб зробити таку допомогу стабільною, потрібні два наступні кроки: відповідне приміщення для зберігання речей і відповідна юридична форма. На жаль, центри соціальних служб як державні структури не мають відповідних складських приміщень, натомість вони можуть надати свої юридичні, інформаційні, педагогічні послуги. У їхньому віданні — багатодітні сім’ї, одинокі матері, малозабезпечені сім’ї, опікунські та прийомні сім’ї, будинки сімейного типу, сім’ї, в яких є діти чи молодь з особливими потребами. Отже, вони за своїми службовими обов’язками знають тих, хто потребує допомоги, можуть поширити інформацію, ознайомлені з законодавством, зрештою, розуміють психологію цих людей. А серед дорослих пластунів Львова чимало таких, що могли б заснувати благодійну організацію, піднайти приміщення або просто надати речі.
Можливо, саме ви готові допомогти? Долучайтеся!
ст. пл. Ольга Свідзинська
Проте все має свій кінець. Відгомонять свята, стихнуть голоси акторів, зникнуть скриньки для пожертв із крамниць, закінчаться красиво запаковані подарунки... І що ж? До нового Різдва? Але ж наші ближні, що потребують допомоги, не зникають одночасно з нашим ентузіазмом цю допомогу надавати!
Ні, я аж ніяк не хочу ствердити, що ми зовсім нічого не робимо протягом року. Існує, приміром, доволі „молода” акція „Скільки коштує любов?”, започаткована куренем «Степові відьми» у Дрогобичі та Львові, в рамках якої молоді добровольці щотижня (і навіть частіше!) відвідують діток в інтернаті, спілкуються з ними, проводять заняття та ігри. Або програма Марічки Артиш „Українська родина”. Пригадую, коли вона зароджувалася, серед різних елементів планувалося впровадити взаємодопомогу між родинами — не лише обмінюватися матеріальними засобами, а й надавати послуги одне одному (кожен щось та й вміє!). Програма давно завершилася, але Марічка не припиняє допомагати іншим...
Звісно, перелік можна продовжувати, і це тішить, але наскільки цього всього мало порівняно з тим, що ми (зокрема, й пластуни), зважаючи на наш потенціал, могли б робити! І для кожного з нас знайшлась би якась вартісна справа.
Ось доволі простий приклад. Кожна родина завжди має якісь непотрібні речі. Зрозуміло, сміття вона викидає, і воно потрапляє в основному на сміттєзвалище (якусь частину, якщо родина „просунута”, здає на переробку, частина — передусім пластик — розлітається по світі; але не про те мова). Але є речі, які ніби й могли б ще послужити, які шкода викидати, до яких звикли... Все це накопичується вдома, а коли назбирується критична маса, проблема стає гостро: куди це подіти? Спробуймо проаналізувати, які є шляхи розв’язання цієї проблеми.
Шлях перший: винести і покласти на смітник. Ану — забере хтось. Реальна доля тих речей: якщо підбере хтось із алкоголіків — скорше за все, піде перекупкам на базар; якщо припаде на вивіз сміття чи на підвищену активність двірнички — потрапить на звалище, а звідти, можливо, заберуть ті ж алкоголіки.
Шлях другий: добре поміркувати і вибрати серед своїх знайомих того, кому це може бути потрібним. Хоча цей шлях далеко не завжди виявляється реальним. Суспільство влаштоване так, що в більшості своїй люди спілкуються з людьми свого кола: такими ж за віком, інтересами, рівнем матеріальної забезпеченості, місцем замешкання тощо. Таким знайомим просто непотрібні ваші штани або чайні сервізи: вони й своє не знають де подіти. Крім того, сучасний спосіб життя людей, зокрема у містах, все більше обмежує їхні реальні контакти з іншими, і часто ми просто елементарно не знаємо, чим живуть і чого потребують найближчі сусіди на вулиці чи в під’їзді.
Шлях третій: відвезти на дачу чи в село. Нехай там полежить — а раптом знадобиться?
Шлях четвертий: ну як же, всі речі можна віднести в пластову домівку, їх відсортують і відвезуть в інтернат... Звісно, а куди відвезуть одяг для дорослих чи той самий чайний сервіз?
Шлях п’ятий: шукати допомогові організації, які приймають речі. Це, виявляється, не так вже й просто. Свого часу я звернулася в кілька парафій у Львові, обдзвонила різні благодійні фонди — реакція всюди була одна: «Ні-ні, ми гуманітарку не беремо... Ми роздаємо тільки». І лише спільнота «Оселя», яка опікується безпритульними, не просто відгукнулась, а й прислала по речі власний транспорт. Не краща ситуація і в інших містах і містечках України. Не вірите — введіть пошуковий запит «віддати вживані речі» в Інтернеті, і переконаєтеся.
Ось і нагода для пластунів виконувати свій головний обов’язок! І це не заклик: у Львові така робота вже розпочалася. Наприкінці 2008 року за сприяння працівників відділу соціальної роботи Сихівського району Львівського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді пластуни надали родинам, що перебувають у скрутних життєвих обставинах, не тільки різдвяні подарунки, а й різноманітні речі (одяг, взуття, іграшки, художні книжки). Лише в грудні — січні 83 родини Сихівського мікрорайону Львова та родини з інших районів змогли прийти і підібрати для себе те, що було їм необхідне.
Очевидно, варто згадати тих, хто започаткував цю справу акцією «Допоможи тому, хто живе поруч». А це пл. сен. Іроїда Винницька, Гр, з Канади (надала книжечки УПЛДМ), пл. сен. Марічка Артиш, Гр, з Івано-Франківська, Дарія Самотулка з Америки (надали одяг для дорослих), пл. сен. Галина Потюк зі Львова (організатор акції; надала харчі), ст. пл. гетм. вірл. Марта Червінка (організатор акції «Святий Миколай для дітей сиріт»), пл. уч. Христя Цимбровська (організувала передачу солодощів та речей від станиці до ЛМЦСССДМ).
Приємно, що ця справа не стала однією з серії передріздвяних акцій: вона триває й досі. І зараз кожен львівський пластун (і непластун, очевидно) може зателефонувати до подруги Галі Потюк і запропонувати свою допомогу. Але щоб зробити таку допомогу стабільною, потрібні два наступні кроки: відповідне приміщення для зберігання речей і відповідна юридична форма. На жаль, центри соціальних служб як державні структури не мають відповідних складських приміщень, натомість вони можуть надати свої юридичні, інформаційні, педагогічні послуги. У їхньому віданні — багатодітні сім’ї, одинокі матері, малозабезпечені сім’ї, опікунські та прийомні сім’ї, будинки сімейного типу, сім’ї, в яких є діти чи молодь з особливими потребами. Отже, вони за своїми службовими обов’язками знають тих, хто потребує допомоги, можуть поширити інформацію, ознайомлені з законодавством, зрештою, розуміють психологію цих людей. А серед дорослих пластунів Львова чимало таких, що могли б заснувати благодійну організацію, піднайти приміщення або просто надати речі.
Можливо, саме ви готові допомогти? Долучайтеся!
ст. пл. Ольга Свідзинська
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар