Золотий Михайлик у Києві

I.

Не пам'ятаю, коли і як, але у певний момент свого життя я довідалася про великий злочин Радянської імперії супроти української культури — знищення Святомихайлівського Золотоверхого монастиря. Про те, що це була велична пам'ятка архітектури з неперевершеними фресками і мозаїками. Що була заснована в середині XI століття Київським князем Ізяславом Ярославичем і сином його Святополком. Що нераз терпіла від різних загарбників та нападників, але щоразу була відновлювана, і що дуже її любили і щедро обдаровували наші гетьмани, а особливо славний Іван Мазепа. І що з'явилися врешті такі наїзники, яких не цікавила ані велич і краса, ані давня історія, бо вони просто висадили Михайла Золотоверхого в повітря. Динамітом чи чим там.

Від того всього серце закипало гнівом і обуренням на всіх отих, хто давав накази і їх виконував, на тих, кому кортіло руки, обагрені кров'ю українських мучеників, обтерти об руїни українських соборів. А поряд із гнівом і обуренням поставало вперте, болюче-болюче питання: «Навіщо?!» Питання билося в серце і в мозок, стукало — але не знаходило відповіді. Та й хто міг її дати? Хіба що Київ.

І я їхала в Київ. Це мав бути вже наш, український Київ. Та він, видно, не був ще таким. Стояв нещасний і обдертий, шварґотів попсованою російською або й ще гіршою українською — і не давав жодної відповіді. Єдиним, що лишилося в Києві княжого і вільного, була свята Ярославова Софія. Та Софія, яку в букварях і в підручниках зробили символом, а тепер дали ще й на базар з двома гривнями...

Софія, яку я нераз уявляла собі величною церквою зі світлом свічок і голосом дзвонів, виявилася мізерним радянським музеєм. І за вхід до святої Софії треба було платити... А вона стояла пусткою і дихала пліснявою, а не гордою старовиною. І від того серце ще більше боліло, а мозок диктував гіркотою просяклі рядки:

Стримить Софія, як мертва хата,

Немов за гріхи чиїсь кимось розп'ята...

Я не любила Києва. Київ не мав нічого, чим міг би мене потішити, і я віднаходила себе лише на березі Дніпра і ще у маленькій церковці на Аскольдовій могилі. Коли поїзд прибував занадто рано, сідала в метро і їхала на станцію «Дніпро», де радянська влада встановила дві безглузді монументальні скульптури, або блукала Гідропарком, або тинялася пішоходним мостом, а потім піднімалася на Службу Божу до церковці св. Миколая. А тоді вже — нехай собі там який Київ, — я мала в своєму серці достатньо сили, щоб не гніватися і не дратуватися.

II. Перша зустріч

Того разу я поверталася з пластового вишколу у Кременчуці. Поїзд приїздив трошки по п'ятій, була дуже втомлена і виснажена, тому збудилася на голос пасажирів вже в самому Києві. Швиденько спакувалася і вискочила з вагона.

В місті було темно. Надто рано, та й нема до кого, телефонувати. Тому сіла в метро і навмання поїхала. Так само навмання вийшла на Хрещатику і перейшла на Майдан Незалежности. Оглянула, як світиться нічними ліхтарями і підсвітками оновлене місто, і подумки оцінила: «Нічого собі». На майдані порожньо, лиш двірник шарудить з-під дерев своєю мітлою. Хотілося їсти, але сісти не було де, а отак стояти з наплечником посеред майдану виглядало цілковитим безглуздям. Куди б його податись? І чогось промайнула думка: піду до Софії. Вже оце шість років минуло, відколи її бачила. І пішла собі вгору вулицею.

Ішла поволі, а в голові роїлися злегка-зухвалі рядки:

Прокидається Київ — а я на пероні вокзалу...

Ех, Києве, Києве! Чи тямиш, які ми різні? Ти мене не чаруєш, я тебе не приймаю... Геть чужі ми з тобою, хоч мали б бути трохи й ближчі...

Ой!

Стояла нагорі і нічого не розуміла. І здивовано обертала головою: то праворуч, то ліворуч.

Небо починало злегка сіріти, але було ще досить темне. І на тлі оцього темно-сірого неба, підсвічені знизу білим сяйвом прожекторів, стояло дві дзвіниці. Стояли і дивилися одна на одну. А я стояла між ними і обертала головою: то праворуч, то ліворуч. Маленька приголомшена людина з наплечником.

Злегка-зухвалі рядки знітились і крадькома вислизнули з голови. А я стояла і стояла, і ніяк не могла вийти з дива, і обертала головою то праворуч, то ліворуч, дивилася широко розплющеними очима і, здається, мала від здивування відкритого рота, бо перехожі зацікавлено поглядали на маленьку приголомшену людину з наплечником.

Мій Господи! Ліворуч — Софія, а праворуч — святий Михайлик. І як я могла забути? Це ж в червні цього року було посвячення оцієї дзвіниці. Мені люди розповідали. І я собі обіцяла, що як тільки приїду, зразу піду дивитися. І забула. А Михайлик наказав моєму ангелові-хоронителю, щоб привів мене. То чого ж я стою і з дива не можу вийти? Повертай праворуч, дитино.

Небо тим часом вже досить таки добре посіріло, десь щось клацнуло, і прожектори згасли. Дзвіниці тепер стали ще біліші, а бані ще золотіші на тлі світлосірого неба.

І в тій хвилі задзвонив годинник на Михайлівській дзвіниці. Двонив легко і ясно, і від тих звуків так само легко і ясно ставало у мене на серці. А коли звуки розчинились у сірому світанку, я вже сміливо йшла назустріч сяючій тихою радістю дзвіниці.

Дуже уважно оглядала дзвіницю зовні. Ходила попід прибрамними розписами з ангелами та київськими святими з одного боку та чудом святої великомучениці Варвари з другого. Прочитала, що було написано про відбудову Михайлівського монастиря. Попри мене двічі пройшов київський монах, уважно роздивився, певне, хотів щось сказати, але нічого не сказав. Зайшла в браму і оглянула стінопис. На церкву зблизька не можна було подивитись, бо друга брама була замкнена і висіла табличка «Ремонтні роботи. Стороннім вхід заборонено».

Звідкілясь чути було спів. У лівій стіні дзвіниці знайшла прочинені двері з двома написами: «Музей історії Михайлівського монастиря» та «Надбрамна церква Трьох Святителів. Другий поверх. Вхід вільний». Пішла вгору сходами і опинилася у зовсім невеличкій церковці. При вході напис, що це церква Трьох Святителів, а далі пояснення, хто це такі були, ці Три Святителі, коли жили і що зробили. Добре. Розраховано на Київ, який досі у переважній більшості таких речей не знає. Дуже добре. Відтепер знатиме.

В церкві співали Утреню, тому зайшла і приєдналася до молільників. Майже порожньо, здається, троє людей. Згодом прийшло ще двоє.

Скінчили Утреню, я помолилася, розглянулася по церкві і враз згадала, що на Аскольдовій могилі скоро Служба Божа. Тому залишила дзвіницю, ще раз поглянула на Верхнє місто і побігла вниз. Дорогою почула нарікання київської обивательки: «Как было хорошо, троллейбус ходил, остановка близко была, а теперь вот что сделали. Так далеко ходить!» Подивилася на неї очима, повними радости, якої вона все одно не помітила, і подалася на Хрещатик. Після такого чуда хіба ж можна гніватися хоча б і на київських обивательок?

***

Ввечері того ж дня поїзд віз мене додому. І воскресала в серці тиха радість, що прийшла ще зранку. Сьогодні, 13 жовтня 1998 року Божого, Київ дав мені відповідь на моє питання.

III. Чому ж совєти зруйнували Михайлівський Золотоверхий монастир?

Тут мушу зробити одне застереження. Якщо, дорогий читачу, ти ще не був і не бачив, мої слова тебе можуть не переконати. Тому краще мерщій сідай на літак чи на поїзд, чи на інший який транспортний засіб, і їдь. Дорогу ти вже знаєш, я тобі її досить докладно пояснила. А як сумніваєшся — попроси свого ангела-хоронителя, він тебе приведе. А вже там зможеш переконатися, чи правдиве те, про що тобі тепер отут говоритиму.

Ця відповідь прийшла до мене в часі, коли я, маленька приголомшена людина, стояла на Верхньому місті і обертала головою: то праворуч, то ліворуч. В якийсь момент я зрозуміла, що совєти мусили зруйнувати Михайлівський Золотоверхий монастир. Інакше вони перестали б бути совєтами. Інакше провалився б їхній план наступу на Україну.

Ось тут, дорогий читачу, і виникає складність: я не можу передати тобі те почуття, яке виникає, коли стоїш на Верхньому місті, якраз посередині між Софією і Михайлом. Це почуття неможливо окреслити одним чи кількома словами. Але за почуттям приходить враження, за враженням — думка. Перше і друге межує з містикою, а вже третє намагається прикрити містику раціональним одягом.

Два храми. Дві дзвіниці дивляться одна на одну. Дуже схожі і водночас — різні. Вони — мов брат і сестра, і хоч Михайлик історично молодший, насправді виглядає старшим. Стоячи одне напроти одного, вони творять нерозривну єдність. І саме ця єдність творила Київ, зрештою, творила всю Україну.

У суті своїй ця єдність глибоко символічна. З давен-давна жила в Україні легенда про святого Архистратига Михаїла — опікуна України-Руси. Про те, що саме Михаїлові, небесному лицарю і архистратигу, поручив Господь землю нашу і її людей. І провадив Михаїл тією землею, і людей навчав вірности Богові і добру, бо ім'ям-гаслом його було: «Хто яко Бог?!» І стояли люди його вірно при боці правди, при боці Єдиного Бога, бо провідником їхнім був сам воїн небесний — Михаїл. Стояли доти, доки, чужими народами зведені, не відмовили послуху святому Михайлові. І тоді в затемненні своїм говорили: «Не хочемо, щоб керував ти нами і навчав нас. Не хочемо весь час воювати зло з тобою: хочемо спочинку. Облиш ти нас». Та не міг Михаїл покинути свого народу, що йому Бог повірив. Залишився кам'яною статуєю над брамою їхнього міста.

Гарна це легенда, бо пригадує нам, кого маємо слухати і проти кого воювати. А й справді Боже Провидіння віддало нас в опіку святому Михайлові. Бо саме Боже Провидіння казало Святополку Ярославичеві збудувати 1108 року в монастирі, посвяченому іншому Божому воїнові, Димитрію Солунському, храм свого опікуна святого Михаїла. Це Боже Провидіння казало потім його нащадкам віддати весь монастир і центральну церкву в опіку святому Михаїлові. А для чого? Бо напроти ще князь Ярослав Мудрий збудував храм святої Софії — Премудрости Божої. Збудував на взір грецької столиці Царгорода. Але греки забули були про Божу Премудрість, а всю дану їм мудрість підкорили собі, а не Богові. І щоб не пішли нащадки Ярослава слідом за греками, поставило Боже Провидіння напроти святої Софії Золотоверхий монастир Михайлівський — як нагадування, куди наша мудрість має прямувати, бо «Хто яко Бог?!»

І хоч нераз відмовляли предки наші послуху святому Михайлові, чужими народами зведені, та нераз і пригадували собі ім'я Михайлове, і тоді, взявши меч вогненний у руки, оберталися обличчям до Премудрости Божої і промовляли: «Хто яко Бог?!»

Тому не був Золотоверхий Михайлик для України лиш гарним храмом зі старими фресками та іконами. Не був і не міг бути і для радянської влади лише «пам'яткою архітектури». Бо не одна щира душа і не один чистий розум відкликався на Михайлів голос і підіймав меч вогненний.

Щоб позбавити Україну її духовної сили, треба було цю єдність розбити. Треба було роз'єднати брата з сестрою, а тоді вже робити свою чорну справу. А щоб не стояв перед очима Божий войовник Михаїл, щоб сумління не мучило — треба було його прогнати з Києва. Тільки вони нічого йому не казали. Вони просто підірвали його динамітом. Осиротили Софію. Позбавили Премудрість її твердої опори, її дороговказу. «Тепер, — сказали, — нехай мудрують».

А чи знали наші теперішні правителі, що вони відновлюють? Я цілком певна: не знали. Вони відновлювали втрачену пам'ятку архітектури, яку ніхто з них раніш не бачив. Вони не думали про Славу Божу, ані не слухали голосу Божого Провидіння. Якби вони знали, що вони відбудують, може, ніколи б за це не взялися.

Нехай же мовчать київські обивательки, яким стало далеко до тролейбусної зупинки. Нехай мовчать злі язики, які думають, що дуже допечуть нашим теперішнім правителям, критикуючи відбудову Михайлівського монастиря, мовляв, там годинник недобре ходить чи відбудували не первісний княжий храм, а видозмінений з XVIII століття.

Не слухай їх, любий читачу! Не в тому суть, що в якомусь столітті до церкви прибудували наву чи дзвіницю, Богові це не є важливим. Богові важливо, щоб ми стали до боротьби з гріхом під проводом святого Михаїла.

А святий Михаїл зробить свою справу. Там, на Верхньому місті, поміж Михайлом і Софією, виростатиме наша духовність. І запанує над Україною Божа Премудрість під пильним зором небесного архистратига з мечем вогненним та ім'ям-гаслом: «Хто яко Бог?!»

9-12 вересня 1999 р. Б. у Львові

Ольга Свідзинська