неділя, 26 червня 2011 р.

ЯК ВИХОВУЮТЬ МАЛОРОСІВ, АБО ЩО МОЖНА ПОЧУТИ “ПІД КАЛАТАННЯ ДЗВОНІВ”

Бездумне переписування-переробляння шкільних підручників з історії, що вже нераз відбувалося за 20 років української незалежности, лише спричиняє сумбур у головах школярів, не привчених мислити критично. Через це досі не відбулося позитивних зрушень у свідомості українського народу. Підручник з історії — це твір, який мусить бути досконалим з усіх точок зору. Пропонована стаття є рецензією на підручник історії, яким змушена була користуватися моя сестра 1995 року, коли навчалася у школі. Не знаю, чи саме ця книга є ще серед шкільних підручників, чи її замінили інші, але маю велику підозру, що на краще ситуація не змінилася. Втім, читайте, думайте, робіть висновки.

Маргарита Жуйкова

Добре відомо, що нашому шкільництву бракує повноцінних, сучасних за змістом та оформленням підручників, особливо з гуманітарних наук, тим більше українською мовою. Кожну нову навчальну книжку чекаємо ми як добру гостю, яка несе нашім дітям шевченківський "світ правди". Оскільки ми нація гостинна, то щиро впускаємо всіх гостей до нашої святої святих — Національної Школи, від якої, без перебільшення, залежить зараз подальше існування української нації, а з нею — і української держави.
З благословення Міністерства освіти України у 1994 р. восьмикласники отримали підручник з курсу всесвітньої історії, створений за матеріальною підтримкою міжнародного фонду Джорджа Сороса (проект "Культурна ініціатива"). Цей підручник, авторами якого є І. Мішина, Л. Жарова та А. Міхеєв, голосно названий "Всесвітня історія. Епоха становлення сучасних цивілізацій (кінець XV початок XX ст.ст.)", задуманий як альтернативний до старих навчальних книжок з курсу нової та новітньої історії. Але перш ніж потрапити до рук вчителів та учнів, він (як, звичайно, і кожний інший) мав би пройти прискіпливу експертизу фахівців-істориків, лінгвістів, психологів, а потім ретельну обробку редакторів та коректорів. На жаль, цього не сталося. Правда, на титулі зазначено, що рецензував книгу доктор педагогічних наук, професор Херсонського педагогічного інституту А. Єрьомкін. Не ставлю під сумнів педагогічної компетентності професора, але її виявилося недостатньо для резензування підручника з всесвітньої історії, який охоплює події на цілій земній кулі, що відбувалися протягом чотирьох з половиною століть. Адже автори вирішили розповісти дітям про все і всіх: і про бароко, і про Реконкісту, і про Селім-Гірея, і про Костюшка, і про Конфуція, і про Малоросію, і про індійців (під цією назвою чомусь об'єднані як мешканці Індії, так і аборигени Америки), і про те, скільки зараз коштує американський долар випуску 1794 року, а крім того, про цивілізацію, культуру, прогрес, націю, громадянське суспільство, антропоцентризм, ментальність, час і простір. Цим бажанням “обійняти необ’ємне” автори заздалегідь забезпечили собі побіжність і поверховість у викладі матеріалу. Отже, підручник дещо подібний на калейдоскоп, де змінюють один одного Факти, Запитання, Документи, Ідеї, Особистості[1], розумування авторів на філософські теми, перекази деяких творів літератури, пропозиції поміркувати, зважити, припустити, згадати, довести, подумати тощо. Просто дивно, як все це розмаїття вмістилося у 350 сторінок!
Чи то автори вельми поспішали з виданням та запровадженням своєї книжки, чи то не хотіли ділити лаври із кимось стороннім, але в результаті той витвір, який опинився на партах в учнів восьмих класів "середніх загальноосвітніх шкіл, ліцеїв та гімназій всіх типів", як сказано про нього у анотації, аж ніяк не можна назвати носієм "світу правди" та гарним подарунком українським школярам.
Підручник адресований дітям держави Україна, отже, він мусив би в першу чергу показати роль і місце у світі саме України, вписати її історію у світовий контекст, порівняти історичну долю українського народу з долями інших народів Європи та світу, з'ясувати місце культурних досягнень українців в скарбниці світових культурних цінностей. Справді, в підручнику є параграфи, які стосуються історії та культури України. Наприклад, таке собі есе про слово Україна, що, на думку авторів, не є питомим за походженням, а кимось привнесене (бо ця назва, як пишуть автори, “звідкись прийшла”). Дозволю собі дати велику цитату, щоб зберегти весь колорит тексту:
Звідки прийшла назва Україна
              У цей час відбувалося формування смислового значення поняття "Україна". Вперше згадується вона близько 1185 року в Іпатієвському списку літопису як "степове порубіжжя". Воно стосувалося колишніх південних територій Київської Русі. Не захищені природними кордонами, вони спустошувалися набігами степових кочівників-половців. У кінці XIII ст. Галицько-Волинське князівство, що стримувало натиск войовничих сусідів з усіх боків, надає цій назві іншого смислового значення — "країна" або "рідна земля".
              У XIV-XV ст., із приєднанням Галицько-Волинського князівства, а опісля і всіх земель Південно-Західної Русі до Польщі, географічне поняття "Україна", запозичене польською мовою, змінює своє смислове значення. Його вживають із негативним забарвленням, розуміючи під "Україною" — окраїну Речі Посполитої, такого собі закутка римсько-католицького світу.
              У XV-XVIII ст. одночасно існувало як польсько-шляхетське, так і українсько-народне смислове значення терміну. У першому випадку "Україною" називалася вся територія Південно-Західної Русі, яка розглядалася як географічне позначення кордону між західною цивілізацією і східним "варварським" Російським православ'ям. У другому цей термін уособлював у собі порубіжні степові простори, які захищали собою корінну рідну землю, яка часто міняла свої обриси через посилення натиску Кримського ханства та Османської Туреччини.
              Не знаючи цього, не зрозуміти смислу багатьох українських пісень та легенд. Наприклад, "їде козак з України до своєї дівчини..." Куди? Навіщо? Чому?
              Відповіддю на поставлені запитання є неписані закони запорізьких козаків, які забороняли вивозити сім'ї на Січ. Як правило, жінки і діти залишалися на зимівниках (корінних землях), захищених козаками порубіжних степів (Україна). Тож із настанням холодів козаки і навідувалися до своїх сімей.
              В кінці XVIII ст., після поділу Речі Посполитої і приєднання більшої частини українських земель до Російської імперії, ця територія отримала нову географічну назву — "Малоросія". Вже до середини XIX ст. вона витіснила географічне поняття "Україна", зберігшись хібащо в колі польських поміщиків Правобережжя (с.27-28)
З цього параграфу діти запам'ятають небагато, переказати його зміст немає ніякої можливості через логічну неспроможність, беззмістовне вживання і поєднання слів (“смислове значення поняття”, “термін уособлював у собі простори” /!/, “кордон між цивілізацією і православ’ям”), синтаксичні помилки. Наприклад, абсолютно ненормативне вживання дієприслівникового звороту в останньому реченні, що робить його внутрішньо суперечливим. Незрозумілим лишається і те, для кого ж Україна була рідною землею. Але напевно можна сказати: діти підсвідомо, мимохіть засвоять, що слово Україна якось пов’язано з поляками, бо ж саме вони його і зберегли. Крім того, учні запам’ятають, що Україна — це щось погане, бо написано, що цей топонім (не більше, ніж географічна назва!) — слово з негативним забарвленням, яким позначався якийсь глухий, дикий край, такий собі закуток Польщі. Психологам добре відомо, що оцінки запам'ятовуються краще за факти. Кого ж можна таким текстом виховати: патріотів України чи малоросів?
Наступний пасаж, на який я хочу звернути увагу, стосується Полтавської битви: 
              Весною 1709 р. шведська армія взяла в облогу Полтаву. Під штандартами Карла XII перебувало 30-ти тисячне військо, хоча і послаблене, але достатньо боєздатне. На виручку місту поспішала 42-тисячна армія на чолі з царем. Генеральне бойовисько відбулося під Полтавою 27 липня 1709 р. Першими в атаку кинулися шведи, але їхній натиск було відбито. І в наступ своїх вояків повів сам цар. Коли його кіннота оточила фланги армії Карла XII, та змушена була шукати порятунку в безладній втечі. Сам шведський король, поранений напередодні в ногу, мало не потрапив до полону. Рештки його війська склали зброю, а сам Карл XII і гетьман І.Мазепа знайшли прихисток у турецьких володіннях. Чорні хмари нависли над Запорозькою Січчю. На неї було кинуто каральну експедиції, яка геть зруйнувала козацькі редути і ті з оборонців, хто лишивися в живих, подалися шукати пристанище в турецьких володіннях (с.159)
Що тут сказати? Залишаю історикам право проаналізувати всі фактичні помилки як цього викладу, так і зацитованого фрагменту про Україну. Зверну увагу на такий аспект: навряд чи підлітки сприймуть серцем весь трагізм тої історичної події, яка визначила долю народу на кілька століть, коли цю подію з презирством поіменовано Полтавським бойовиськом! Цар виступає в благородній ролі визволителя (однак не свого, а загарбаного царатом міста Полтави та поневоленого ним же українського народу, але на цьому не наголошується), який рятує своїх підданих від облоги, особисто кидаючись під кулі та шаблі ворогів. Жодного слова про наслідки цієї битви для України, про ті причини, які спонукали гетьмана Мазепу до його відчайдушного вчинку, про знищення Батурина.
В інших параграфах і Петро I, і Катерина II зображені також вельми привабливо, як реформатори, прогресивні борці із старим, віджилим, як дбайливі господарі своєї країни. Не забуте і листування Катерини з Вольтером. Один параграф навіть має назву (без жодної іронії) “«Золотий вік» Катерини II”. Все подається майже так, як і в підручниках часів існування СРСР та так званої "нової історичної спільноти — радянського народу”. З однією різницею — за старих часів у підручниках майже не було логічних і мовних (в тому числі орфографічних та пунктуаційних) помилок. В свіжоспеченій "Всесвітній історії" їх стільки, що на цих помилках можна побудувати цілу збірку вправ до курсу культури мовлення. Ось кілька прикладів мовної неохайності та порушень логічності викладу (наголошую, що це не поодинокі випадки: практично на кожній сторінці містяться логічні та мовні помилки):
Протистояння прогресивної техніки Заходу і патріотизму традиційного Сходу, які зійшлися в битві 1651р. під Берестечком, було розв'язане втечею з поля бою союзників України — кримських татар, які не виявили ні одного, ні другого (с. 123).
Як можуть зійтися у битві техніка з патріотизмом? Якого патріотизму не виявили кримські татари? Як протистояння двох абстрактних понять може бути розв'язане втечею союзників? Що означає в цьому фрагменті слово Схід, та ще з епітетом традиційний?
Фінальною навалою, що охопила весь Великий Євразійський степ і на короткий проміжок часу об'єднала всіх його мешканців у рамках єдиної держави, була монголо-татарська орда (Чингісхан) (с.69).
Навала тут ототожнена з ордою, а орда у свою чергу із Чингісханом! Незрозуміло, правда, хто були мешканці Великого степу, де саме він розміщувався (жодної карти чи іншої ілюстрації у підручнику немає). Слово фінальний у восьмикласників, як і у дорослих, асоціюється із матчем або спортивною зустріччю, але аж ніяк не з навалою.
Кріпаків не тільки продавали, але й міняли на хортиць і породистих скакунів, програвали в карти. Поміщики і їх приказчики чинили таку наругу над селянами, яка їм заманеться (с. 181)
Опитування показало, що всі діти прочитали “хортИць” як “хОртиць” і ототожнили їх з островом на Дніпрі, чомусь написаним з малої літери та у множині. Коли ж учням пояснили, що йдеться про мисливських собак, то все одно залишилося питання: чому ж поміщики міняли лише самиць? Абсолютно не по-українському звучить конструкція “наруга, яка їм заманеться”.
Про події, пов’язані із прийняттям Декларації про незалежність США, на с.324 повідомляється:
Текст Декларації читався народові під гарматні салюти та калатання дзвонів.
Навряд чи кому вдалося би без технічних засобів перекричати гарматні постріли та церковний дзвін. Та і нащо було глушити читання такого важливого документу, як Декларація про незалежність? Очевидно, автори не уявили, яку картину вони намалювали цією недбалою фразою.
Взагалі співавтори тексту (маю на увазі перекладачів підручника українською мовою Олега Герасименка та Сергія Скоробагатька, бо в оригіналі книжка написана російською) не утруднювали себе пошуками найкращого, найточнішого і найвиразнішого слова. Вони навіть не помітили того, що деякі із вжитих ними слів взагалі не існують в українській мові! Надибуємо в підручнику на такі перли, як “співпадіння”, “поскільки”, так як”, “кріпосництво”, ”найбезсовісніший”, “продовжте”,відправлення богослужіння”,сходження на престол”, “за зразком і схожістю” тощо. В деяких місцях переклад виглядає просто калькою з російської, наприклад: ”душею всіх цих святкувань була фаворитка короля, мадам де Помпадур”; “китайська цивілізація... була найвищою стосовно будь-яких «варварів»”; “Петро II... захоплювався розвагами і неохоче клопотався державними справами”. Школярі читають, що “в південні моря проникли китайці і хутко дали про себе знати”; “З'являються нові прошарки населення — буржуазні підприємці, які в пошуках сировини для своїх цехів завзято вештаються по селах”; “Патріарх увінчаний значно більшю владою”; Величезна територія... була охрещена «диким полем». На цих землях водилася багата дичина” або: “Після поразок під Полтавою... шведська армія не зуміла повністю отямитися”.
Це свідчення повної відсутності у перекладачів відчуття мови. І ця вада передається нашим дітям!
В підручнику, де можна прочитати і про Локка, і про Монтеск’є, і про Абата Прево (очевидно, все ж таки він був абат Прево), і про Гаврилу Дєржавіна, не знайшлося місця для хоча б побіжної згадки про Григорія Сковороду і Тараса Шевченка. Української культури для авторів не існує, їм видається куди престижнішим писати про Конфуція та Жан-Жака Руссо.
Натомість у підручнику зустрічаємо зневажливі оцінки ролі українського народу у загальноєвропейському культурному процесі. На тлі постійного вихваляння культурних досягнень росіян (та зросійщених представників інших народів, як, наприклад, Бартоломео Растреллі-молодшого) така зверхність до народу України виглядає блюзнірством:
Пройшовши по містку української культури, Росія у XVIII ст. стала здатною сприймати всі європейські новації. Часто, вирішуючи міжнародні проблеми з позиції сили, царизм був зацікавлений в боєздатності своєї армії, що без економічного розвитку не можна було здійснити належним чином. Та аграрна Україна, багата своєю духовною культурою, не могла надати росіянам таких знань, тому вони змушені були звернути свої погляди до Західної Європи. В результаті в країні відкриваються університети, в яких переважає природничо-юридичний ухил дисциплін та вищі технічні навчальні заклади (68).
Отже — мавр зробив свою справу? Коли знесилена царатом Україна “не могла надати росіянам таких знань”, вони просто переступили через неї і були, бачте, змушені звернути свої погляди до Західної Європи”! Автори пишуть про це так само цинічно, як колись цинічно чинилася наруга над культурою і самобутністю України.
Кожний підручник історії — це засіб формування свідомості, засіб впливу на молоду людину. Десятиліттями, навіть століттями українців виховували безбатченками, перевертнями, зрадниками, примушували ганьбити національних героїв і вихваляти катів українського народу. Невже і у власній хаті знов буде продовжуватися ця ганебна практика принижування, але в гіршому варіанті — у формі самопринижування? Бо ж “Всесвітня історія” у виконанні І. Мішиної, Л. Жарової та А. Міхеєва власноручно перекладена з російської українцями, видана на українській землі та рекомендована Міністерством освіти України. Книжка вже опинилася у школах, і учні восьмих класів вже її вивчають!
Добре, якщо вчитель відповідно оцінить цей витвір, а якщо ні?
Будуть рости наші діти не українцями, а малоросами і хахлами.

Мати учениці восьмого класу
1995 р.

Опубліковане: "Конспект", 1995. — № 7. — С. 70—76; "Розбудова держави", 1996. — №1. — С. 58—61; "За вільну Україну", 30 листопада 1996.

[1] Так називаються рубрики параграфів 

Немає коментарів: