У Львові вже більш як півроку ремонтують вулицю Наукову

Якось минулого року в грудні, коли на розі Наукової і Тролейбусної ще стояла, хоч і добряче потріпана вітром, табличка, не полінувалася вийти з дому і сфотографувати. Принаймні для історії. На тій табличці виконавці обіцяли провести капітальний ремонт вул. Наукової до 14 грудня.
Рух на парній стороні вулиці став жвавіший, тому в магазини і в інших справах намагалися ходити по непарні, ремонтованій стороні. Там можна було поспостерігати за роботами, оглянути техніку, подивуватися, чому ж це по закритій вулиці гасають машини...
13 грудня непарну сторону Наукової відкрили для транспорту. Так, впоралися вчасно, але лише з половиною вулиці. А то й менше: там бордюрчики на частині вулиці доставляли цілу зиму, а обіцяний у статті вище "технічний тротуар" не завершений і досі.

Приблизно 15 грудня впав сніг, так що очікувати продовження ремонту не доводилось.
З одного боку машини їздили новою дорогою, з другого - обминали ями, які поутворювалися після того, як більш-менш здорове покриття було здерте.

Коли допомагати іншим?

Щороку в передріздвяний час в Україні активізуються всілякі допомогові акції. Одні громади до цього вже звикли, для інших це явище є новим, ще інші чекають з нетерпінням нагоди хоч якось стати корисними.
Проте все має свій кінець. Відгомонять свята, стихнуть голоси акторів, зникнуть скриньки для пожертв із крамниць, закінчаться красиво запаковані подарунки... І що ж? До нового Різдва? Але ж наші ближні, що потребують допомоги, не зникають одночасно з нашим ентузіазмом цю допомогу надавати!
Ні, я аж ніяк не хочу ствердити, що ми зовсім нічого не робимо протягом року. Існує, приміром, доволі „молода” акція „Скільки коштує любов?”, започаткована куренем «Степові відьми» у Дрогобичі та Львові, в рамках якої молоді добровольці щотижня (і навіть частіше!) відвідують діток в інтернаті, спілкуються з ними, проводять заняття та ігри. Або програма Марічки Артиш „Українська родина”. Пригадую, коли вона зароджувалася, серед різних елементів планувалося впровадити взаємодопомогу між родинами — не лише обмінюватися матеріальними засобами, а й надавати послуги одне одному (кожен щось та й вміє!). Програма давно завершилася, але Марічка не припиняє допомагати іншим...

Вавилон

Вдивляюся уважно у двi фотографiї. На них горять близнюки Всесвiтнього торговельного центру в Нью-Йорку. Дивлюся і пригадую враження, якi залишило в моєму серцi 11 вересня…

Я не була в Нью-Йорку i не хочу там бути. Будь-яке мiсто, яке претендує на те, щоб бути великим, завжди викликало у мене вiдразу i почуття дискомфорту. В дитинстві я жила в Сiмферополi, i це мiсто пригнiчувало мене своїми нерозважними розмiрами. Поїздка до знайомих чи родичів на другий кiнець мiста була схожа на виправу в далекий світ, і тому спілкування переважно обмежувалося телефонними розмовами. Краще ходити до найближчого села i насолоджуватися життям. На шостому поверсi дев'ятиповерхового будинку було з рiзних причин незатишно. Колись з вікна вiдкривався чудовий вигляд на лiси i розкiшний Чатирдаг. Потiм напроти збудували ще два будинки, i не стало видно майже нiчого. Будь-яка дитяча забава супроводжувалася нав'язливим передчуттям, що ось зараз ти чи хтось з менших зробить щось необережно, i знизу прийдуть сваритися, що ми заважаємо їм жити. Коли я бачила на лавочцi свою сусiдку, я наперед знала, що вона зараз спитає, чому вчора чи минулого тижня ми так сильно тупотiли.

Менi не подобаються розмiри Москви i Варшави. Не знаю, якi жахливi обставини повиннi змусити людину там оселитись. Менi тяжко не помiчати бетонної стелi, яка висить просто у мене над головою, а зашторенi вiкна створюють моторошне вiдчуття замкненого простору. Кручена і брудна середньовiчна вуличка для мене є затишнішою i приємнішою, бо вона жива. Там немає жодних вигод, там тiсно i темно, і все ж старі кам'яниці природнiші, нiж бездушнi споруди XX столiття.

Над рікою Синюхою

На далекій межі серед Диких Піль,

Там, де Чорний Шлях перетнула Синюха,

Вартував мій суворий прапрадід степи...

Євген Маланюк

I. Кіровоград

Літо року Божого 1998. Їду з Сімферополя, з гостини в рідних, до Кіровограда. Знаю, що Центральна округа проводить мистецько-археологічний табір «Гомоніла Україна», чула, що шукали, хто б зголосився їм допомогти. Не знаю, чи хто зголосився, але їду майже без попередження. Мабуть, не чекають, але що будуть раді — то напевно. Решта на місці з’ясується.

Яка вона, та Україна? Я ж бо насправді її й не бачила ще, скільки живу: Крим та Прикарпаття, та ще куточок Полісся. Все прикордонні терени. А тут їду в саме серце. Там, де мав бути степ і скитські кургани.

Поїзд везе тільки до станції Знам'янка, прибуває о пів на п'яту ранку, мені казали їхати далі автобусом. Але виявляю, що електричкою буде скорше — що ж, нехай буде електричкою. Машиніст дорогою оголошує станції. «Следующая станция Знаменка вторая», — рипить з колонки голос, але моє відвикле від російської мови вухо не вловлює останнього слова, тож лишається чекати, поки не з'явиться перон з написом, щоб довідатись, яка тут ще буває Знам'янка. Перед зупинкою той самий голос раптом повідомляє: «Знам'янка друга». Перша загадка розв'язана, але з'являється інша: чи вибір мови залежить від того, скільки кілометрів лишилося до певної станції? Втім, більше жодного оголошення українською почути не довелось.

А назви станцій і по-російськи інтригуючі. Ось, наприклад, минаємо станцію «Чернолесенскую». Це ж тут десь мав бути той леґендарний Чорний ліс, про який так багато чула. Але щоб лісу було навколо багато — не скажеш. Більше якісь лани повзуть вгору обіч влоговини, якою сунеться електричка. Щось на них таке дивне посаджено — ніяк не доберу. Та що там заглядати, коли все одно не побачу...

Золотий Михайлик у Києві

I.

Не пам'ятаю, коли і як, але у певний момент свого життя я довідалася про великий злочин Радянської імперії супроти української культури — знищення Святомихайлівського Золотоверхого монастиря. Про те, що це була велична пам'ятка архітектури з неперевершеними фресками і мозаїками. Що була заснована в середині XI століття Київським князем Ізяславом Ярославичем і сином його Святополком. Що нераз терпіла від різних загарбників та нападників, але щоразу була відновлювана, і що дуже її любили і щедро обдаровували наші гетьмани, а особливо славний Іван Мазепа. І що з'явилися врешті такі наїзники, яких не цікавила ані велич і краса, ані давня історія, бо вони просто висадили Михайла Золотоверхого в повітря. Динамітом чи чим там.

Від того всього серце закипало гнівом і обуренням на всіх отих, хто давав накази і їх виконував, на тих, кому кортіло руки, обагрені кров'ю українських мучеників, обтерти об руїни українських соборів. А поряд із гнівом і обуренням поставало вперте, болюче-болюче питання: «Навіщо?!» Питання билося в серце і в мозок, стукало — але не знаходило відповіді. Та й хто міг її дати? Хіба що Київ.

І я їхала в Київ. Це мав бути вже наш, український Київ. Та він, видно, не був ще таким. Стояв нещасний і обдертий, шварґотів попсованою російською або й ще гіршою українською — і не давав жодної відповіді. Єдиним, що лишилося в Києві княжого і вільного, була свята Ярославова Софія. Та Софія, яку в букварях і в підручниках зробили символом, а тепер дали ще й на базар з двома гривнями...