четвер, 28 лютого 2008 р.

Над рікою Синюхою




На далекій межі серед Диких Піль,


Там, де Чорний Шлях перетнула Синюха,


Вартував мій суворий прапрадід степи...


Євген Маланюк


I. Кіровоград

Літо року Божого 1998. Їду з Сімферополя, з гостини в рідних, до Кіровограда. Знаю, що Центральна округа проводить мистецько-археологічний табір «Гомоніла Україна», чула, що шукали, хто б зголосився їм допомогти. Не знаю, чи хто зголосився, але їду майже без попередження. Мабуть, не чекають, але що будуть раді — то напевно. Решта на місці з’ясується.
Яка вона, та Україна? Я ж бо насправді її й не бачила ще, скільки живу: Крим та Прикарпаття, та ще куточок Полісся. Все прикордонні терени. А тут їду в саме серце. Там, де мав бути степ і скитські кургани.
Поїзд везе тільки до станції Знам'янка, прибуває о пів на п'яту ранку, мені казали їхати далі автобусом. Але виявляю, що електричкою буде скорше — що ж, нехай буде електричкою. Машиніст дорогою оголошує станції. «Следующая станция Знаменка вторая», — рипить з колонки голос, але моє відвикле від російської мови вухо не вловлює останнього слова, тож лишається чекати, поки не з'явиться перон з написом, щоб довідатись, яка тут ще буває Знам'янка. Перед зупинкою той самий голос раптом повідомляє: «Знам'янка друга». Перша загадка розв'язана, але з'являється інша: чи вибір мови залежить від того, скільки кілометрів лишилося до певної станції? Втім, більше жодного оголошення українською почути не довелось.
А назви станцій і по-російськи інтригуючі. Ось, наприклад, минаємо станцію «Чернолесенскую». Це ж тут десь мав бути той леґендарний Чорний ліс, про який так багато чула. Але щоб лісу було навколо багато — не скажеш. Більше якісь лани повзуть вгору обіч влоговини, якою сунеться електричка. Щось на них таке дивне посаджено — ніяк не доберу. Та що там заглядати, коли все одно не побачу...

Врешті оголосили «Кіровоград», і сила бабців з клунками і торбами посунула до дверей. Поїзд тут трохи стоїть, тому не спішуся. За якийсь час іду на зупинку чекати тролейбуса. Замість тролейбуса на зупинці стоїть валка якихось маршруток, всі, звичайно, порожні і всі кудись би тебе везли. «А ви звідки приїхали?» — стандартне запитання, на яке, однак, зовсім не знаю відповіді. «Зі Знам'янки», — називаю найближчий населений пункт. «Та то ясно, але ж ви не там живете...» «Ет, яке діло, де та звідки, краще відвезіть ось на таку-то вулицю». «Он сідайте до нього... А не боїтесь?»
Їду. Вулиці порожні і якісь неймовірно довгі. Минаємо центр міста, собор, переїжджаємо через річку. Це Інгул, — дуже красива назва. Іноді нас зупиняють, хтось всідає і висідає. Зрештою я знову сама, а він все везе. «То де ж та моя вулиця?» «А я звідки знаю, де вам спиняти? Вона довга». І їде далі, повертає ліворуч, потім знов ліворуч. Видно, що околиця міста. «Станьте мені тут», — замовляю навмання. Зупиняє, я дякую, він розвертається і їде кудись геть. Дивні тут маршрути. Але де я є? Виявляється, проїхала цілий квартал зайвого. Нічого, хоч пройдуся, подивлюся, що воно таке цей Кіровоград.
Воно таки є на що дивитися. Йду стежкою вздовж стандартного дев'ятиповерхового будинку. Пригадую, у нас в Сімферополі, та й в інших містах, такі клаптики землі коло будинків використовувалися під сякі-такі городи-садки. Тут ростуть якісь дерева, а попід них протоптано безліч стежок. З землі усюди стирчать невеличкі димарі, а весь простір під деревами вкритий різного розміру лядами. Я знаю, це такі льохи, я таких в Криму багато бачила, навіть допомагали копати один. Але чому саме тут і чому в такій кількості? Під кожним будинком. Цікаво, це ж в такому будинку приблизно 200-250 квартир, то на кожну квартиру по одному такому льоху? Тут, напевно, якісь кроти живуть!
Але ось і потрібна вулиця, ось потрібний будинок, на мене вже чекають. «То це Ви — Оля Свідзинська?» Дивно, звідки мене тут знають? Звісно, пластуни, вони всі одне одного знають.
Найдосвідченіша пластова сила тепер на таборах — ще триває ЛШ-ШБ. Тому починати доведеться без них. Від'їжджаємо об 11 годині з центру. Великий німецької марки автобус, з тих, що тут людей по місті возять, на ньому навіть табличка висить: «100». Пластуни збираються, пакуються в автобус, дехто й тут мене знає, декого пізнаю з «Орликіяди». Онде знамениті близнюки Ткаченки, які стільки оплесків заробили минулого року своїм виступом... Діти метушаться, знайомлять мене зі своїми батьками, мені дають спеціяльні доручення пильнувати того чи того. Але зрештою їдемо.
Дорога веде степом. Себто не степом, а полями. Степу у нас тепер нема. Що на тих полях — таки не можу розгледіти. Ні, онде гречка, пшениця... Але трапляється щось таке, чого ніяк не пізнаю. Просто посеред поля скитський курган. Один, другий. А ось один розритий — шукали там чогось, та й так і покинули. Кургани порослі травою, такі собі невисокі горбочки, ніколи не пізнав би, якби не сказали. Автобус їде на захід, ось на обрії праворуч Смолине, там добувають уранові руди. І поля, поля... Аж ось опиняємося у невеличкому містечку. Дорога спускається круто вниз до річки, міст, а тоді центр. Стаємо, бо треба залагодити деякі інтендантські справи.
Спека неймовірна, всі повиходили з автобуса і блукають вулицею. Дехто побіг купляти води. Що ж це за містечко? Ага, Новоархангельськ. Щось знайома назва. Що воно таке? Побачимо зараз. На вулицях нікого нема, хіба пес який лежить під кіоском та торговці посідали рядочком з насінням та морозивом. Хоч матимуть трохи прибутку з наших дітей. Через дорогу парк чи скверик, при вході якийсь радянський пам'ятник. Далі в глибині «ідолище погане», а при дорозі солдат стоїть з простягнутою рушницею і дивиться... А на кого це він дивиться? Напроти солдата, в глибині двору фасад більшого будинку, на ньому щось написано, здається, «Будинок культури». А перед ним погруддя. Стривай, та це ж Євген Маланюк! Так і є. Та це ж він тут народився! Еге, то це не просте собі містечко. Оглядаюся ще раз і дивлюся на солдата радянської армії. Фантастично! Оце тут вони зійшлися. Чи думав ти, славний Євгене, що в твоєму рідному місті оцей вояк дивитиметься тобі в очі? Певне, що ні. А ось, маєш, твої вдячні земляки про це подбали.
Взагалі місто виняткове в цьому плані. Мені довелось нарахувати на досить невеличкій площі аж сім пам'ятників різної доби. Пам'ятник Маланюкові виявився єдиним свідченням того, що це є справді місто незалежної України...
Люди, звичайно, про Пласт нічого не знають. Щось пояснювати майже даремно. «Ви до «Бригантини» приїхали? Відпочивати? Як ні? А куди ж? Та до «Бригантини»! Це ви як піонери?» Звичайне явище. Але віра наших юнаків захитана. Вже під'їжджаємо до місця, починають хвилюватися: «Куди це нас везуть? Ми що, на базі будем жити?» «Та ні, намети брали...» «А куди ж ми їдемо?» Автобус зупиняється таки на базі, далі дороги нема. Пройдемо пішки. Виладовуємо речі, прибираємо автобус — і вперед: он там за парканом стежка.
II. Синюха


Нас зустрічають друзі з Світловодська, вони вже давно на нас чекають, кажуть, що вже почали розтаборюватися. Комендант не зраджує своїх почуттів, ми дружньо й по-діловому вітаємося. Нас ведуть стежкою, що за парканом, через молоденький насаджений соснячок. Виходимо на галявину — що це? Моєму здивуванню немає меж: навколо дуже багато води, гарної, чистої барви води. Признаюся, я не зразу змогла повірити, що це справді річка, а не озеро, і що такі річки взагалі бувають. Ні, мені доводилось бачити нормальні річки (ненормальні — це ті, що в Криму, які десь починаються, але ніде не закінчуються, бо пересихають, як от Салгір, найдовша річка на півострові), я бачила Дністер і Прут, не кажучи вже про різні гірські ріки й потоки, які часто загрожують повенями; бачила Західний Буг, Стир, Одир, Віслу, звісно, Дніпро в Києві. Це все не такі ріки. Дніпро величний, але разом з тим невільник, а Західний Буг навіть на кордоні з Польщею втричі менший за оцю ось Синюху. Пригадую, була колись на Ельбі — велика і вільна ріка, але холодно-байдужа. А Синюха з усім своїм спокоєм і легкістю посеред цієї невимовної спеки випромінювала саму лагідність і прохолоду. Так, справді, де як не на берегах такої божественної ріки виростати таким велетням українського духа, як Євген Маланюк. ­«Все далі висиха Синюха й линя її весела синь...» Ні, не висиха! Це була лиш візія з-під чужого неба, далеко на Заході, а тут, серед східного степу, Синюха й далі колисає поснулі човни, може, не так мирно, як колись. І хоч вже ціле століття розділяє нас в часі, Синюха єднає у просторі.
...Не знаю, що мають на увазі ті, що вживають словосполучення «таборові будні­». Для мене кожен таборовий день, яким би він не був складним, завжди святковий. А особливо на такій землі. Ні, ми не мали часу згадувати Маланюка, мені виглядає, що в більшості наші учасники навіть не здогадувалися, що був якийсь Маланюк. Але така прогалина легко заповнюється, не про це мова. Ця річка могла нам розповісти про часи й події набагато віддаленіші, яких вона лишилася одиноким живим свідком. Бо тут, на берегах Синюхи, тисячі років тому жили люди. Як вони називали себе — не знаємо, але ми називаємо їх тепер трипільцями. І вміли вони будувати двоповерхові хати, мурувати печі, ліпити з глини домашній посуд і ритуальні фігурки, ткати і малювати фантастичні візерунки. Що знаємо про них більше? Час заховав від нас їхні звичаї та ритуали, їхні клопоти і проблеми. Час залишив нам лиш те, що доступне археологам. І ми поринули у цей світ...
III. Свердлівка


Є в селі Свердлівці, що на другому березі Синюхи, цегельний завод, збудований ще за царських часів. Виробляє він цеглу, щоправда, невідомо для кого, бо непомітно, щоб тут хтось щось будував. Хатки перекошені, деякі ще під солом’яними стріхами, певне, бачили тих, хто закладав тут оцю цегельню. Але завод діє, ми мали нагоду в цьому переконатися. Робітники ліплять сірі цеглинки, сушать, а потім відвозять на вагонетках до печі, де вони з сірих перетворюються на горіло-червоні. Потім вантажать на машини і кудись везуть. Час від часу екскаватор виїжджає по глину до котловану, який знаходиться тут же за селом. Здається, мирна діяльність, яка мала б приносити тільки користь Україні. А воно не так діється.
Саме на тому місці, де тепер котлован цегельного заводу, було колись велике трипільське поселення. Хто про це знає? А майже ніхто. Історики та археологи з Кіровограда, яким ніхто не дає коштів, щоб провести розкопки і хоч забрати все, що призначене на спалення. Кому тепер потрібні якісь розкопки? Вони барбатимуться собі в землі, а ти їх годуй, ночуй — а за що і пощо? Ось ніхто й не знає. Ось і спалюють щороку на заводі мільйони історичних пам’яток, бо їх то не обходить. Їм треба працювати, а не чекати, поки хтось черепки викопає.
А ми викопали тих черепків безліч. Висячи на схилі котловану, довбали глину хто чим мав, не розбираючи ані глибини, ані періодів та історичних пластів, не зважаючи ні на які наукові правила і канони. Діти були в захопленні, молодші все, що потрапляло під руки, називали трипільським, навіть загублений в кущах старий черевик. Коло намету знайдено справжнісінький скребок, розкопано величезну кількість кісток і черепків, по-науковому — частин кераміки. На деяких чітко видно трипільські орнаменти, зовсім такі, як малюють в археологічних атласах. Деякі орнаменти зроблені за допомогою шнурування — така техніка, коли на сиру глину накладаються шнурки, які витискають потрібний орнамент. Були речі, про які навіть наші інструктори не могли нам нічого сказати. Ось наприклад невеличкий шматочок глини у формі конуса. Після довгих пошуків по всіх мудрих книжках натрапила таки на зображення такого предмета. Коло зображення написано: «Предмети культового призначення». І жодних коментарів. І даремно запитувати як, чому і для чого, бо про це можна тільки здогадуватися...
Частину знахідок передали історикам з Кіровоградського педагогічного університету для музеїв. Частину самі передали до краєзнавчих музеїв. Дещо діти лишили собі, дещо для станичних музеїв — колись то й доживемо, що будуть такі, то вже матимемо перші експонати.
Повернувшись до табору з мандрівки, діти з ще більшим азартом взялися за мистецькі вмілості, яких у нас було достатньо на кожен смак: різьбярство, писанкарство, орнаментальне плетіння, ткацтво, образотворче мистецтво, фільмування... З сусідньої бази «Бригантина» приходили гості дивитися, що це у нас за табір і які то вони є ці пластуни. Судячи з того, що директор бази, хоча й перший комуніст району, погодився надати нам автобус для поїздки в Умань і Тальне, що під кінець нашого перебування над Синюхою у них відбувалася нарада з приводу змін у їхній системі проведення таборів, ми їм таки сподобались. Кажуть, що скоро прийде до утворення пластового осередку в Новоархангельську. Дуже добре. В подяку за надання автобуса наші інструктори разом з юнаками намалювали в «Бригантині» вітражі в стилі трипільських візерунків.
А Синюха пливла собі, не зважаючи на нашу бурхливу діяльність. В часи спеки, а вона тривала довго і, як нам переказували «зі світу», температура доходила до +420 за Цельсієм, Синюха дружелюбно приймала у свої води всіх, хто шукав прохолоди. За це вдячні пластуни збудували кладку і розчистили річкове дно від людського сміття, якого виявилося аж забагато. Коли літня спека минула, Синюха збирала над собою всі громи і блискавки з околиці, і ми, попри всю можливу небезпеку, насолоджувались чудовими картинами боротьби стихії, сидячи просто на таборовій площі. В такі хвилини справді почуваєш себе не якоюсь ницою людиною кінця XX століття, а гордим козаком чи трипільцем, характерником, який сміливо виходить на герць з хмарами й блискавками. Тоді немає навколишнього світу, тоді є ти і ось це грізне небо, яке і страшить і чарує водночас.
А тихими ранками, коли ще табір спав, зі свого намету виходив малий чарівник Андрійко і йшов малювати схід сонця, річку і ліс і все, що бачив навколо. Мені за щоденними таборовими клопотами й турботами так і не пощастило подивитися, що ж він там таке малює. Але я бачила, як сяяли очі хлопчини і як в тих очах відбивалася вся навколишня краса, і розуміла, що він захоплений.
Було ще багато таборових пригод, добрих і не дуже, було багато таких занять, які бувають на всіх інших таборах, — навіщо вам про це розказувати? Були вогники і ватри, теренові ігри і змаги. Було тепле прощання і довга дорога додому. Все так, як воно має відбуватися.
IV. Світловодськ


Оскільки в Кіровограді я вже була, мене посадили в інший автобус і повезли в іншому напрямку — туди на північ, де тече Дніпро. Шкодувати не довелось, бо дорогою я довідалася ще багато такого, про що навіть не здогадувалася. На той час я вже знала, що росте на тих загадкових полях, які дивували мене ще дорогою до Кіровограда. Ми йшли таким полем до Свердлівки. Там росте бур’ян. Деякі поля стоять під паром вже зо три роки, їх ніхто не оре і не засіває. Подекуди земля порепалась, але різні трави ростуть дуже буйно. Бджоли та оси мусять мати тут велике задоволення. Спитаєте: чому не засівають? Або я знаю! Кажуть люди, що не стає пального на оранку. Може воно й так, але мені видається, що причина тут інша. Попросту не потрібно стільки поля. Почитайте звідомлення у пресі, скільки зібрано, скільки перемелено зерна. Хіба не стає Україні хліба? Стає. Хіба не стає на продаж? Теж, здається, стає. У чому ж справа? А в тому, що за радянської влади засівали все, збирали майже все — лише для того, щоб перевищити всі можливі «плани». Земля наша, хвалити Бога, родить добре, того, що виростало, ставало, аби прогодувати всю Росію. Те, що лишалося, гнило на елеваторах. А людям давали по буханцеві хліба в руки, бо така «норма». Тепер не треба годувати ледачі російські роти, нехай самі себе годують. Тепер треба подумати і вирішити, що робити з тією землею, яка стоїть. Як на мене, найкращий вихід — відновлювати степ. Там, де потрібно, насаджувати ліси. А ще — допомогти відродити в Україні старий благородний промисел — бджолярство. Мед набагато корисніший за цукор, та й люди коло бджіл багато чого вчаться й мудрішими стають.
Те, що я бачила дорогою, вразило мене набагато більше і змусило серйозно задуматися. Я не раз чула про таке явище, яке за радянської влади було дуже поширене в Росії і називалося «забиті села». Люди втікали з села, бо влада не давала розвиватися, та й ще багато різних причин на те було. Села стояли заколочені. Про таке явище в Україні ніколи не чула. А ось тут довелось побачити.
Ми їхали дикою дорогою Знам’янка-Світловодськ, — тому дикою, що там майже ніхто ніколи не їздить. Є, здається, раз на день якийсь рейсовий автобус. Ось село Іванківці. Стоїть хата, подвір’я травою поросло, солом’яна стріха провалилася, засув на воротях заіржавів. Там далі ще одна така хата. Але цієї вже не видно, бо дерева навкруг розрослись і весь двір затуляють. Я злякано поглядаю на своїх супутників. «Нічого, ще не таке побачиш». Автобус їде собі далі. Їдемо якимось чи то лісом, чи то парком. Кругом гарні зелені дерева, здається, переважно плодові. Це теж село. Онде майнуло одне подвір’я, онде друге. Онде хатка зовсім перекошена, стріха провалилася, але стіни ще тримаються. Але розгледіти докладно не вдається, бо дерева щільно заступають все від стороннього ока, ніби охороняють від тих, хто покинув це село на поталу...
В тому селі не живе ніхто. Куди люди поділися — чи то вмерли, чи втекли, чи вивезли їх, — складно сказати. Мені навіть ввижалося, що десь там в якійсь хаті лежить жінка, яку нема кому поховати. Люди, але ж це не 33 рік! «Як після чуми», — вихопилось у мене. «Так, після чуми, — почула у відповідь. — Чума гуляла тут 73 роки...»
Так, чума. Але вона знищила не тіла. Вона знищила набагато більше — людські душі. Раніше люди жили в селах, і їм не спадало на думку їх заколочувати й кудись втікати. Їх тримала земля і їхня предківська віра. Бо Церква вчила піклуватися про померлих, пам’ятати своїх батьків і дідів, вчила чесно працювати і жити за Божим законом. Все це забрала чума. Але не думайте, що душі оцих юнаків і юначок остиглі, що вони вже не сприймають нічого. Якби так було, не були б вони пластунами. Вони прагнуть і шукають того, чого не мали їхні батьки. Вони потребують Церкви, спільноти, яка б про них дбала, провадила б їх. Вони вважають себе християнами лиш за традицією, іноді на свята йдуть до храму, бо не знають, по що можна приходити частіше. Церква навколо ворожа їм, бо підлягає Москві і про Москву навчає. А ще тому, що не має святості в собі. Потрібно відродити тут Церкву, і тоді «оживуть степи, озера», а на місці оцих руїн «пустиню опанують веселії села».
Такі думки роїлися у мене в голові, коли під’їжджали до Світловодська. А тут нова для мене несподіванка: знов неймовірна кількість води. Лише те, що я побачила, відповідало у моєму уявленні вже не озерам і річкам, а великим повеням чи потопам. Насправді ж все набагато прозаїчніше: ми виїхали на берег т.зв. Кременчуцького моря. Це те, що зробили з Дніпра.
Тим часом я ледве встигала сприймати інформацію з різних сторін. «Ось тут колись проходив кордон. Тут закінчувалися гетьманські землі і починались січові. Ось це річка Цибульник, вона впадала в Дніпро, тут стояли залоги січовиків...» Тепер тут місто Світловодськ. Колись було козацьке селище Крилів. Пластова станиця у Світловодську так і називається: «Станиця Крилів». Місто лежить на березі отого «моря», тому дуже розтягнене. Взагалі, Кременчуцьке море — найбільше за площею водосховище на Дніпрі. Середня глибина — коло 8 м. На його дні цілі села. Одна старенька жінка розповідала мені, як виселяли їх з їхнього села, яке мало бути затоплене. «Хати свої ми самі поваляли. А хтось і не вспів. То приїхали тракторами і все зрівняли. І садочки наші, і городи...»
Розповідають, був тут колись такий козак-характерник, мандрівний дяк, Самусем звали. Мудрий був, такий, як Сковорода. Багато людям помагав, багато книжок читав, а ще більше знав. Пішов він колись на ярмарок до одного села. Купив собі горщиків, сів на горбочку, а горщики поставив рядком коло себе. Люди зібралися навколо, щоб послухати мудрого слова. Подивився Самусь на людей та й каже: «Колись отут, де ви стоїте, вода стоятиме ось так», — і показав собі над головою. «А тут, де оце горщики стоять, люди греблю збудують. Вона Дніпро перекриє, і вода заллє всю оцю долину». А тоді узяв палицю і щосили вдарив по горщиках — всі потрощив. «Але потім люди зруйнують греблю, і вода відійде».
Частина цього пророцтва вже справдилась. А коли сповниться все? Думаю, це від нас залежить.
Ольга Свідзинська, Львів

Немає коментарів: