Мій Форум видавців - 19

Щось найшло на мене натхнення пописати, як справжні блоґери. Бо все лиш вибираю цікавинки з нету...

Форум цьогорічний був бурхливий і плідний. А ще - для мене нестандартний.
Раніше я використовувала Форум як такий великий книжковий магазин. Тут можна раз на рік вільно прикупити все, чого не вистачало, за що нецікаво переплачувати в "Є", про що просто мріялося. Дехто каже: навіщо купувати на Форумі, хіба ж нема книгарень? Книгарні, звісно, є, але теперішній рівень постачання мене, наприклад, вкрай не задовольняє.

ЯК ВИХОВУЮТЬ МАЛОРОСІВ, АБО ЩО МОЖНА ПОЧУТИ “ПІД КАЛАТАННЯ ДЗВОНІВ”

Бездумне переписування-переробляння шкільних підручників з історії, що вже нераз відбувалося за 20 років української незалежности, лише спричиняє сумбур у головах школярів, не привчених мислити критично. Через це досі не відбулося позитивних зрушень у свідомості українського народу. Підручник з історії — це твір, який мусить бути досконалим з усіх точок зору. Пропонована стаття є рецензією на підручник історії, яким змушена була користуватися моя сестра 1995 року, коли навчалася у школі. Не знаю, чи саме ця книга є ще серед шкільних підручників, чи її замінили інші, але маю велику підозру, що на краще ситуація не змінилася. Втім, читайте, думайте, робіть висновки.

Маргарита Жуйкова

Добре відомо, що нашому шкільництву бракує повноцінних, сучасних за змістом та оформленням підручників, особливо з гуманітарних наук, тим більше українською мовою. Кожну нову навчальну книжку чекаємо ми як добру гостю, яка несе нашім дітям шевченківський "світ правди". Оскільки ми нація гостинна, то щиро впускаємо всіх гостей до нашої святої святих — Національної Школи, від якої, без перебільшення, залежить зараз подальше існування української нації, а з нею — і української держави.

Подусільна

Затишне, мальовниче село в куточку Львівщини (за ним є ще тільки хутір Рівня). На південь - Івано-Франківська область, Рогатинщина, на схід - Тернопільська область, Бережанщина. Колись село належало до Рогатинського повіту. А найголовніше - колись воно було багате і свідоме. А що ж зараз?
Більшість зафіксованих на фото хат - незамешкані (за даними Вікіпедії, в селі зараз 316 осіб). Одних власники повмирали, інших - виїхали до міст чи містечок, ще інших - не знати куди поділися. До одних господарі вряди-годи приїжджають, інших - вже й забули дорогу до рідного села. Наш провідник був із тих, хто не міг пізнати, де ж то фіртка на його обійстя. "А як не знайдете, де та фіртка?" - "Як не знайду? Я ж тут виріс!"
В селі подія вкрай неординарна: з’явилися "чужі". Одні просто пильно оглядають, інші перешіптуються, ще інші зупиняють і твердо кажуть: "Я вас не знаю". Це імператив: мусиш представитися, пояснити, хто ти, звідки і яким чином забрів сюди проти ночі. Обов’язкова деталь - назвати чітко ім’я і прізвище людини, до якої ви приїхали.
Очевидно, люди в селі живуть - просто мені так хотілося зафіксувати руїни. Про руїни вам можуть розказати все: і про долю та характер покійного господаря (із заздрістю підкреслять, який то господар був), і про недбалість його дітей (при тому злорадіють: а він нам усе впоминав, що ми не так господаримо, - от його діти й наробили). Наш напівтверезий провідник зі здивуванням констатує: "В більшості хатів нема хлопів. Повмирали. Чого ті жінки такі живучі?" Напевно, тому, що жінки таки менше п’ють горілки...
Про колишнє багатство села свідчать різні речі. Хати старі, але добротно муровані. Господарські споруди - з доброї цегли. У всіх на подвір’ях стоять австрійські помпи - такі, як оце у Львові колись були (здається, не сфотографувала). На кожному обійсті - великі стайні, з переділами, до кожного переділу окремі двері - то означає, що вся худоба трималася осібно і що худоби тої було багато.
Якщо добре пошукати, можна знайти інформацію, що з села Подусільної шестеро осіб були вояками УСС; 1933 року четверо молодих мешканців села було арештовано польською владою. А найвизначнішим мешканцем села Подусільна був Василь Івахів, один із засновників УПА, підполковник УПА. Хоча в селі мене здивували твердженням, що Івахів в Подусільній не народився, а його батьки туди приїхали. Все може бути... Своєму герою селяни присвятили меморіяльний комплекс із пам’ятником в центрі. На горбочку, якщо дивитися з боку села, спочатку видно велику насипану могилу з хрестом і літерами "УПА", потім в кінці широкої галявини - пам’ятник Івахіву, а ще далі - капличка.


(далі буде)

Над рікою Синюхою

На далекій межі серед Диких Піль,

Там, де Чорний Шлях перетнула Синюха,

Вартував мій суворий прапрадід степи...

Євген Маланюк

I. Кіровоград

Літо року Божого 1998. Їду з Сімферополя, з гостини в рідних, до Кіровограда. Знаю, що Центральна округа проводить мистецько-археологічний табір «Гомоніла Україна», чула, що шукали, хто б зголосився їм допомогти. Не знаю, чи хто зголосився, але їду майже без попередження. Мабуть, не чекають, але що будуть раді — то напевно. Решта на місці з’ясується.

Яка вона, та Україна? Я ж бо насправді її й не бачила ще, скільки живу: Крим та Прикарпаття, та ще куточок Полісся. Все прикордонні терени. А тут їду в саме серце. Там, де мав бути степ і скитські кургани.

Поїзд везе тільки до станції Знам'янка, прибуває о пів на п'яту ранку, мені казали їхати далі автобусом. Але виявляю, що електричкою буде скорше — що ж, нехай буде електричкою. Машиніст дорогою оголошує станції. «Следующая станция Знаменка вторая», — рипить з колонки голос, але моє відвикле від російської мови вухо не вловлює останнього слова, тож лишається чекати, поки не з'явиться перон з написом, щоб довідатись, яка тут ще буває Знам'янка. Перед зупинкою той самий голос раптом повідомляє: «Знам'янка друга». Перша загадка розв'язана, але з'являється інша: чи вибір мови залежить від того, скільки кілометрів лишилося до певної станції? Втім, більше жодного оголошення українською почути не довелось.

А назви станцій і по-російськи інтригуючі. Ось, наприклад, минаємо станцію «Чернолесенскую». Це ж тут десь мав бути той леґендарний Чорний ліс, про який так багато чула. Але щоб лісу було навколо багато — не скажеш. Більше якісь лани повзуть вгору обіч влоговини, якою сунеться електричка. Щось на них таке дивне посаджено — ніяк не доберу. Та що там заглядати, коли все одно не побачу...

Золотий Михайлик у Києві

I.

Не пам'ятаю, коли і як, але у певний момент свого життя я довідалася про великий злочин Радянської імперії супроти української культури — знищення Святомихайлівського Золотоверхого монастиря. Про те, що це була велична пам'ятка архітектури з неперевершеними фресками і мозаїками. Що була заснована в середині XI століття Київським князем Ізяславом Ярославичем і сином його Святополком. Що нераз терпіла від різних загарбників та нападників, але щоразу була відновлювана, і що дуже її любили і щедро обдаровували наші гетьмани, а особливо славний Іван Мазепа. І що з'явилися врешті такі наїзники, яких не цікавила ані велич і краса, ані давня історія, бо вони просто висадили Михайла Золотоверхого в повітря. Динамітом чи чим там.

Від того всього серце закипало гнівом і обуренням на всіх отих, хто давав накази і їх виконував, на тих, кому кортіло руки, обагрені кров'ю українських мучеників, обтерти об руїни українських соборів. А поряд із гнівом і обуренням поставало вперте, болюче-болюче питання: «Навіщо?!» Питання билося в серце і в мозок, стукало — але не знаходило відповіді. Та й хто міг її дати? Хіба що Київ.

І я їхала в Київ. Це мав бути вже наш, український Київ. Та він, видно, не був ще таким. Стояв нещасний і обдертий, шварґотів попсованою російською або й ще гіршою українською — і не давав жодної відповіді. Єдиним, що лишилося в Києві княжого і вільного, була свята Ярославова Софія. Та Софія, яку в букварях і в підручниках зробили символом, а тепер дали ще й на базар з двома гривнями...