Вавилон
Вдивляюся уважно у двi фотографiї. На них горять близнюки Всесвiтнього торговельного центру в Нью-Йорку. Дивлюся і пригадую враження, якi залишило в моєму серцi 11 вересня…
Я не була в Нью-Йорку i не хочу там бути. Будь-яке мiсто, яке претендує на те, щоб бути великим, завжди викликало у мене вiдразу i почуття дискомфорту. В дитинстві я жила в Сiмферополi, i це мiсто пригнiчувало мене своїми нерозважними розмiрами. Поїздка до знайомих чи родичів на другий кiнець мiста була схожа на виправу в далекий світ, і тому спілкування переважно обмежувалося телефонними розмовами. Краще ходити до найближчого села i насолоджуватися життям. На шостому поверсi дев'ятиповерхового будинку було з рiзних причин незатишно. Колись з вікна вiдкривався чудовий вигляд на лiси i розкiшний Чатирдаг. Потiм напроти збудували ще два будинки, i не стало видно майже нiчого. Будь-яка дитяча забава супроводжувалася нав'язливим передчуттям, що ось зараз ти чи хтось з менших зробить щось необережно, i знизу прийдуть сваритися, що ми заважаємо їм жити. Коли я бачила на лавочцi свою сусiдку, я наперед знала, що вона зараз спитає, чому вчора чи минулого тижня ми так сильно тупотiли.
Менi не подобаються розмiри Москви i Варшави. Не знаю, якi жахливi обставини повиннi змусити людину там оселитись. Менi тяжко не помiчати бетонної стелi, яка висить просто у мене над головою, а зашторенi вiкна створюють моторошне вiдчуття замкненого простору. Кручена і брудна середньовiчна вуличка для мене є затишнішою i приємнішою, бо вона жива. Там немає жодних вигод, там тiсно i темно, і все ж старі кам'яниці природнiші, нiж бездушнi споруди XX столiття.