неділя, 8 листопада 2009 р.

Про перспективи розвитку «Сокола»: роздуми на тлі пережитого

Напевно, мені саме тому надзвичайно важко оцінювати розвиток табору на «Соколі», що з цим місцем пов’язано багато особисто-сокровенного, глибоко пережитого і навіки закарбованого в серці. І від цього досвіду неможливо абстрагуватись, щоб поглянути зі сторони, з якоюсь долею об’єктивности на роки енергійної відбудови, часи змін директорів і перереєстрації статутів та фондів. Переконана, що кожен, для кого «Сокіл» став частиною існування, так само ніколи не зможе об’єктивно оцінити ані життя табору, ані своєї власної ролі в цьому житті.
Тож чи варто писати? Говорити щось, чого все одно не зможеш сказати вповні? Що додадуть чи віднімуть твої думки та враження, висловлені на папері? Думаю, варто. І не заради зайняття чиєїсь сторони в чиїйсь суперечці, а для того, щоб про «Сокіл» чули і пам’ятали.




Святиня
Соколу належить бути Музеєм. Це місце освячене присутністю, працею пластунів — знаних і незнаних, героїв і звичайних сумлінних трудівників. І це відчуває кожен, навіть той, хто не дуже заглиблений в історію Пласту. Тут сама земля говорить і розповідає. Але, на жаль, мало що розповідаємо ми, пластуни. Дуже добре, що з’явилася мережева сторінка оселі, на якій друг Андрій Чемеринський скрупульозно збирає і впорядковує кожну найменшу згадку про табір — від ідеї його створення до останнього рішення Управи. Але ж чи заглядають на цю сторінку пластуни, готуючись відвідати «Сокіл», тут таборувати, провести вишкіл? Провідників тоді займає багато інших важливих організаційних справ, а вихованці... Вихованці, як не дивно, не мають звичного для пластуна зацікавлення тим, куди вибираються і що там побачать. Не так давно випала мені нагода зустріти в потязі юначок, які їхали на свій курінний табір (для багатьох — не перший). В дорозі був час на розмови, з яких довідалася, що дівчата практично жодного уявлення не мають про місце свого майбутнього таборування, а коли я назвала станцію, на якій зупинився наш потяг, поцікавилися, чи не працюю я на залізниці. Складно було пояснити, що пластун знає і хоче знати не тому, що його до цього щось змушує, а тому що плекає в серці Божу іскру — потяг до нового і незвіданого.
До таборування на «Соколі» потрібно готуватися. Так само, як готуються до таборування учасники «Золотої Булави» чи «Лісової Школи». Так само, як мав би підготуватися курінь, плануючи свій табір: довідатись, де знаходиться це місце, якими шляхами можна туди дістатися, що є цікавого в околиці і чим цінна для пластуна ця земля. Можливо, такої підготовки треба навіть вимагати від кожного, хто має намір сюди приїхати.
Але й на місці кожен повинен мати змогу довідатись те, чого не дізнався вдома. Якщо юнак першого ж дня не отримає відповіді на свої природні питання: «Чому ці будинки мають імена?» чи «А хто такий Микола Кавка?», — він втратить інтерес і ніяких питань вже не ставитиме. Звісно, я не кажу тримати на «Соколі» штат екскурсоводів (хоча з часом ми й до цього маємо дорости), але створювати якусь можливість почути розповідь про табір-музей від живої людини треба. Можливо, мені щастило, але я не тільки не раз мала нагоду пройти від одного фундаменту до іншого з невтомним другом Татом, а й почути розповіді про таборування у 20-30-х роках від багатьох його учасників, бути свідком відбудови оселі у 90-х. Якось незвично і незручно почуватися зараз в абсолютній меншості... При вході на оселю вже з’явилися інформаційні таблички зі схемою території, і це приємно. Сподіваюся, і інші вказівники не забаряться. Хоча й тоді з ностальгією згадуватиму просту дерев’яну табличку з виведеним на ній акуратним написом...
Музей — така установа, яка щось зберігає і показує. Нам є що зберігати і показувати на «Соколі». На час освячення першого відбудованого куреня «Сокіл» мав серед експонатів не лише фундаменти. Наприклад, у кімнаті Яра Гладкого під склом зберігався його Орден святого Юрія. Думаю, він не втратився, а захований у якомусь надійному місці до «колись». Досвід багатьох шукачів скарбів показує, що такі надійні місця мають властивість перетворюватися на таємні сховки... В церковці на престолі стояв образочок із зображенням скавта з Христом. Тепер велика репродукція цього образа висить на правій стіні, але той, малесенький — це також експонат з історії «Сокола». Розвішана в курені Северина і Оксани Левицьких ще в середині 90-х років інформація давно застаріла і ніяким чином не оновлюється. Натомість музейна фоторозповідь про оселю має бути докладною і зрозуміло описаною. Ще один (власне, не один!) надзвичайний сокільський експонат — книги відвідувачів. Дві останні зараз можна побачити в церковці св. Юра. Їх варто оцифрувати, цікаві записи оприлюднити як тексти на мережевій сторінці. Ці книги — це надзвичайно своєрідна хроніка оселі, адже створена різними людьми: випадковими гостями, які писали щось, «бо так годиться», постійними відвідувачами, які нотували свої спостереження, колишніми учасниками таборів, чиї відгуки завжди щирі і емоційні. «Посвяченому» можна багато чого вичитати й між рядками багатьох записів. Книги відгуків навіть служили зв’язком між пластунами. Наприклад, свого часу мій похресник з Сімферополя залишив повідомлення для мене...

Храм
Про те, що на «Соколі» є церковця, теперішні учасники таборів часто й не здогадуються. Колись це була центральна споруда... Тепер центр оселі перемістився на своє давнє місце — на площу перед куренями. Тоді ж, у перші роки відновленого Пласту, цієї площі практично не було: всю її затіняли кедрові сосни Алеї Чмоли. В цьому місці завжди було темно і навіть дещо страшно, бо дерева, щільно притиснувшись одне до одного, творили вже не алею, а надійний сховок. Там, у сховку, обгороджений додатково невисоким тиночком, ховався величний мальтійський хрест. Це було священне місце, і саме на цьому місці проводилися на Соколі заприсяження. Пригадую собі одне з них. Ніч, під кронами смерек тиша, як в середньовічному храмі. Після слів Пластового Обіту комендант заприсяження Кульбас звертається до лав присутніх: «Хто складав Пластову Присягу на Соколі — вступіть в межі Хреста!» Один крок — і майже вся лава опинилася за тиночком. Я стою поряд з Філософом, і якийсь моторошний холод пробігає по тілу. Можливо, Кульбас схаменувся, а може, так і задумано було, але за мить наступний крок зробили ті, хто складав Пластову Присягу поза Соколом. Далі він говорив новозаприсяженій пластунці щось про велику пластову родину з усіх куточків світу, а для мене думка про унікальність, «вибраність» Присяги на Соколі заступила всі думки і почування...
«Кедрова» Алея Чмоли давно відійшла в історію, а пні від кедрин навіть перестали викликати суперечки навколо їхнього корчунку. Вже ніхто й не згадає, що з того дерева змайстровано ліжка в першому курені. Добре це чи зле — не варто обговорювати, адже це життя, а воно постійно змінює щось, до чого ми встигаємо звикнути. Перед мешкальними куренями з’явилася широка площа, а посередині цієї площі став на першому плані мальтійський хрест. Був час, коли він занедбався, аж поки учасники табору «Життя в Пласті» 2007 року його не відновили. Варто відновити і тиночок навколо нього, і цю напівмістичну традицію сокільських заприсяжень...
Але я задалеко відійшла від теми: збиралась-бо говорити про церковцю.
Насправді церковця для мене й надалі залишається спорудою центральною. І не тому, що це перша споруда на відновленій оселі, а тому що це — церковця. Цікаво воно якось вийшло: будували каплицю, а збудували церкву, адже всередині храм влаштований за всіма правилами: є й престіл, і тетрапод, і місце на іконостас, яке займають простенькі чорно-білі фоторепродукції образків, і навіть тепер «царські врата» з’явилися у вигляді шторки. Хоч юридично, звичайно, капличка: ніякий єпископ цієї церкви не закладав і не освячував. Колись у мене знайшлася ікона Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Також репродукція, але на дерев’яній основі і вкрита лаком. Така ікона довго може служити. То й привезла її на Сокіл, і стала вона чомусь центральною — запрестольною — іконою. Хоча зовсім не їй там місце. Бракує ікони св. Юрія, пластового покровителя, якому присвячена церква. І багато чого потребує направи. Хоча б люстра-свічник, майстерно виконана Іванком Окуневським 16 років тому...
За шістнадцять років неймовірно виросли смереки біля церковці. Саме через них ніхто з теперішніх учасників не помічає церкви: дерева добре затуляють її від людського ока. Видно, доведеться і їх зрізати, а на майбутнє мати науку: щільно посаджені алеї і деревця, залишені для прикраси споруд, за сприятливих умов перетворюються на хащі. Недарма в старих шляхетських парках алеї висаджували переважно з лип. Отож, треба підшукати для таких цілей дерева, що надаються до творення алей і добре почуваються в гірському кліматі.
Можна запитати: а навіщо на Соколі капличка? До храму табори все одно ходять в село, на місці рідко коли відправляються Літургії. І тепер, коли капличка постійно стоїть зачиненою, питання може перетворитися на риторичне. Два роки тому, на згаданому вже таборі «Життя в Пласті», я мала гутірку про релігійне виховання. Говорили про внутрішнє відчуття краси, про потребу усамітнення людини з Богом. Під кінець гутірки запропонувала таборовикам завдання: щоранку після вставання відкривати капличку, а ввечері — зачиняти. «І що?» — запитали мене. «А побачите, що буде», — відповіла, і ця відповідь прозвучала якось загадково-містично, ніби я знаю про якесь чудо, але хочу, щоб вони самі його побачили.
Хай це не виглядає нескромно: я справді знаю про чудо. Тільки спочатку сприймала його не просто як належне, а ще й критично: для мене сокільська церковця була порожньою, у ній не було Христа у Святих Тайнах. У ній не відбувалося найбільше з чудес, коли Господь приносить Себе у жертву, щоб бути поживою для людини. Цей храм був лише місцем для молитви... Друзі переконували мене, що я помиляюсь, і ми навіть гостро дискутували на цю тему. Певно, Господь Сам вирішив мене переконати в тому, що Він справді є в цій церкві. Лише в інший спосіб, не так, як я готова була Його там сприймати... Там, вдалині від людської суєтности і турбот, можна було перебувати як у скиті. Усамітнення на Соколі лікувало рани, повертало спокій, примирювало з ближніми. Це почував не один, хоча кожен по-своєму. ...Встаєш удосвіта, табір ще досипляє, сонце ще не визирнуло з-за гори, а роса така густа, що за кілька кроків робишся мокрим по коліна, — кожен такий ранок переповнює все єство радістю, яка потребує вислову. Тоді йдеш до церковці, відчиняєш навстіж двері (справа треба зафіксувати каменем) і дякуєш Творцеві за ранок і за всі Його дари. Повернувшись до буденного стану, помічаєш, що ти на цій молитві не сам, — від цього приємно, адже й інші переживають щось подібне. А це означає, що й день буде добрим, бо свої почуття ми зафіксували й примножили, їх тепер не так просто розвіяти. Або ж іншого ранку прийдеш — а церковця вже відчинена. Десь може промайнути грішне «не я перший», але його заглушує радість від думки, що твої ближні — разом з тобою. Протягом дня помічаєш, як у вільну хвилинку у розчинені навстіж двері входять діти, по одному чи гуртом, спочатку несміливо, а потім впевненіше. А потім — новачка несе до церковці китичку квітів, а другого дня цілий рій: «Сестричко, ми вже все впорядкували в кімнаті, чи можна, ми приберемо капличку?» Чи їм хтось це казав?..
Виховники табору «Життя в Пласті» розповідали мені згодом про свої враження від цього чуда. Про те, як люди самі почали збиратися на молитву, а потім виринула ідея спільно молитися за хворого хлопчика з сусіднього села, якого вони ніколи не бачили... Про те, як змінювалися учасники і як розв’язувалися дрібні конфлікти...
Ми завжди дбаємо, щоб таборова програма була влаштована так, аби учасники не нудилися і не гаяли час. Ми вважаємо, що добрий витривалий пластун має ходити бадьорим кроком горами і долами, «намотуючи» кілометри і долаючи нові вершини. Чи ж сповняємо ми таким чином те, про що писав Юрій Старосольський у своїй «Великій грі»: «[Пласт] учить відчувати й подивляти красу й могутність Божого твору — Природи; він учить радіти світом і життям. Та понад усе, він учить любити й цінити Божий твір — Людину. Він робить усе, щоб піднести її на висоти, кріпити її духа й тіло, помогти їй сповнити Творцем дане призначення». Чи має юнак змогу відчувати красу й могутність природи, йдучи дворядом і бачачи перед собою зіпрілу спину чи наплечник друга? Чи лишаємо ми дітям, які виростають у сучасному метушливому, перенасиченому інформацією світі, можливість побути на самоті з Богом, коли можна зрозуміти себе самого і оцінити Божий твір — людину? Певне, хіба на нічних стійках...

Таборування
Інструкторський табір на Соколі в системі таборів Українського Пластового Уладу стояв на найвищому щаблі. За словами Андрія П’ясецького, це була «основна школа пластування». Саме на цих таборах скавтмастер Іван Чмола і команда з членів куреня «Лісові Чорти» створили зразок, майже ідеал пластового табору. Відбути табір на «Соколі» було престижно, а разом з тим — нелегко, і не кожен пластун на це наважувався.
В сучасному Пласті подібну роль виконують «Лісова Школа» і «Школа Булавних». Цього року провід «Школи Булавних» шукав місце для свого табору. Думку про «Сокіл» швидко відкинули — через потребу сплачувати окрему суму за факт перебування на оселі. А якраз табір подібного рівня і мав би опинитися на «Соколі», причому безоплатно: дівчата вповні компенсували б своє таборування виконанням необхідних робіт. Чи ж не могли б вони спільними зусиллями відновити місток біля сучасного входу на оселю — від збудованого 1997 року лишилася вузенька кладка з двох дощок? Чи не встановили б вони там зразкові таборові споруди? Чи не знайшлось би для них інших відповідних завдань?
Цього року на «Соколі», як і два роки тому, перебував табір «Життя в Пласті». Його учасники також не марнували часу: до програми було включено точку «Добре діло для Сокола» (вони самі розкажуть про це на сторінках «Пластового шляху»). Але цей табір відрізняється від «Школи Булавних» тим, що розрахований на старших пластунів прихильників, осіб, які не були в юнацтві, а щойно долучаються до організації. Їх ще багато чому потрібно навчити, хоча, навчаючись, і вони можуть прикластися до праці на оселі.
Але що нового я тут пишу? Ці ідеї висловлював друг Кульбас ще 1993 року... І якщо ті чи інші обставини змусили від тих ідей відступити, то нічого нам не заважає повернутися до них рано чи пізно. А краще не рано і не пізно, а просто — тепер. Натомість хто тепер долучається до праці на «Соколі»?
Цьогорічний табір «Життя в Пласті». Обдумуючи гутірку з історії «Сокола», стою на ґанку куреня Левицьких. Звідси чудово видно, як п. Володимир зі сторожем розрівнюють спортивний майдан, возять тачкою і розкидають землю. Назавтра розповідатиму учасникам табору, як те саме 80 років тому робили таборовики... Тоді фізична праця не заважала таборовій виховній програмі: вона була її частиною. На наших сучасних таборах також не бракує фізичної праці: учасники в’яжуть столи, брами, облаштовують кухню. Але яка користь від тієї роботи? Від дечого — практична (як от столи чи лятрини), від іншого — навчальна та естетична (як от брами та вежі). Мине тиждень, і всі ці споруди, на які нерідко береться не сухостій, а живе дерево, буде розібрано і, скорше за все, спалено. А юнаки поїдуть додому з новими вміннями, які вони навряд чи застосують у звичайному житті. От так і виходить, як з тими синами генерала Капустянського, які, хоча й навчились на пластовому таборі в’язати з десяток вузлів, не вміли батькові зав’язати краватки... Пластова піонірка має стати врешті «прикладною». Бо негоже будувати триповерхові брами, коли в сусідньому селі самотній бабусі нема кому направити паркан. Негоже вправлятися у влаштуванні тимчасових зручностей, коли мешканці околиць намагаються привести до ладу свої подвір’я і вулиці після повені. Ми маємо стати гнучкішими і відкритішими у всьому, в тому числі й у способах таборування. Програма від того не постраждає, а навпаки — виграє. Адже ж ми виховуємо якихось там громадян...

Про «Сокіл» можна писати ще багато — на все місця не вистачить. Наостанок хотіла б ще згадати про одну дрібничку, яка дуже разить. На початку XX століття люди почали масово творити такі неоковирні слова — абревіятури. Особливо багато їх було в Совєтському Союзі. У нашому сучасному житті їх також не бракує. Чим більше структура чи спільнота замикається на собі, тим більше в ній незрозумілих термінів і абревіятур, які не надаються до розшифровування. В самій назві Пласту в Україні можна заплутатися: чи це «НСОУ», чи «НОСУ», чи яке «УНСО»? Тепер до низки цих слів додався «ПТМ». Якщо це про Сокіл — прошу, не називайте його так страшно… Він на таке не заслуговує.
Пластовий шлях, ч. 3 (159) за 2009 рік

Немає коментарів: