Табір «Кольорова планета», с. Дмитрівка, Дніпропетровщина

Всі фото можна переглянути на Пікасі. Ще буду помаленьку додавати.
***
Табір пройшов вдало. Учасники - новаки гнізда ч. 32 "Веселі звірята" з Дніпропетровська і Петропавлівки (інтернат сімейного типу), декілька хвостиків-непластунів і один юнак-прихильник з Києва (затесався як брат новачки).
Програма табору - мандрівка світами і давніми цівілізаціями. Ми відвідали індіянців, китайців і японців, аборигенів Океанії, кельтів і вікінгів. Перехід в кожен новий світ відбувався за допомогою посла з відповідної країни (його роль завжди відігравав Вадим Подгорнов), який переводив усіх через якусь перешкоду, портал чи ще щось (на початку перехід здійснював Вадим як перекладач з машиночасної мови, хоча згодом машина часу перестала відігравати важливу роль і більшість своїх повідомлень лишала в наказах).
Від самого початку мене вразило, як легко і без заперечень діти сприйняли нашу гру в казку. Напевно, звикла вже до пересичених новаків, для яких постійно головне не гра, а вгадування актора (Я знаю! Це ніякий не бедуїн, це братчик Х перевдягнувся! або: Немає ніякого скарбу, не шукайте карту, це виховники вас дуоять!). Звісно, наші таборовики прекрасно знали нашого єдиного актора, але жодного разу ніхто не виявив жодного протесту, навпаки, залюбки підігрували і взагалі сприймали все, що ми їм пропонували.
Звичайно, як у всіх дітей, траплявся якийсь рейвах (на індіянській вечері з мате-шімароном було важко всидіти мовчки, але всі старалися), безпорядок (попробуй склади ті речі, якщо вони постійно вистрибують самі з наплечника), невдачі (ну хотілося дівчатам напхати в суші весь рис, який був, то чого тепер питати, що суші розлазяться?), брак натхнення (як я можу намалювати літопис свого життя, якщо в моєму житті не траплялося нічого цікавого?!), поразки (ті монголи всі карточки у нас забирали! Це нечесно!), напади агресії (відчепися від мене!!!), сум за мамою (ну я ж домашній хлопець) чи за цивілізацією (навіщо взагалі це все прання? Щоб ми нічкої техніки не бачили?). Але як у дітей, які спраглі пізнання, виявлялося набагато більше відкриттів і досягнень. Всі (і навіть я!) навчилися вправно їсти китайськими паличками, всі бігали й переписували рецепти різних смакот (сестричко, коли Ви скажете, як робти бузину? А вона ще цвістиме, коли я приїду до бабусі?) і навіть не-смакот (а Ви напишете мені, як прати сіллю?). Всі ставили театральні вистави, танцювали (бачили б ви Сашка, який вивчив вальсовий крок!), більшість навчилася складати вогники (ще б пак, адже автор вогника автоматично ставав старшим над сторожами!), хтось осягав математику (чому спортивний результат в 5,2 секунди гірший аніж 5, 16 секунд), фізику (чому листочок тримається на воді? Чому вода виштовхує пляшку?), годинник (вже треба йти на річку, вже маленька стрілка на 5 показує!), трохи ботаніки (до кінця табору засвоїли, що навколо росте дерево сосна, а не ялинка і аж ніяк не йолка). Всі намагалися дотримуватися закону самураїв (тільки як того молодшого шанувати, як він все не так робить?), а разом з тим - опікуватися найменшими (я не граю, у мене тут дитина!).
Чи були діти, які не скористали з табору? Складно сказати: за цих 12 днів вони мали насичений змістовний побут і можливість виявити себе. Одним (особливо "хвостикам") було важко пристосуватися до розпорядку, іншим (особливо дітям з Петропавлівки) складно було дотримуватися дисципліни.
Можливо, нам легше було б регулювати ці явища, якби на таборі не було батьків-опікунів дитячого будинку, які мають своє розуміння покарань і меж дозволеного. Мені часом моторошно було усвідомлювати, що дитина півдня стоїть в кутку за вчора (!!!), замість спробувати подолати свою проблему і почати пізнавати щось нове, в процесі чого у неї виникнуть нові трудощі і нові досягнення.
Можливо, дітям легше було б сприймати свою відірваність від дому, якби на таборі кухаркою була не мама новачки, а чужа людина. Все одно колись Оксані доведеться таки зробити перший самостійний крок, коли мами не буде поруч, і якщо ранні самостійні кроки не вдалися, то в передюнацькому віці спробу вже час повторити.
Можливо, нам легше було б таборувати, якби ми мали дорослішого і досвідченішого бунчужного, а не 16-літнього юнака (ну я не знаю, як ще заспокоювати малих дітей!). Але ми не можемо розраховувати на людей, яких нема. Розраховувати можна тільки на людей, які є.
Можливо, ми провели б табір успішніше, якби всі наші дорослі добре усвідомлювали особливості пластової системи виховання, прастовий спосіб подання інформації. Такі цікаві речі, як мандрівки, принесли б дітям набагато більше користі, якби вони знали мету мандрів і були нею зацікавлені. Адже все, навіть невидимий адміністративний поділ території, яку видно з гори, набуло б сенсу, якби за ці кордони булися племена наших героїв або й самі учасники між собою. І тоді дитяча свідомість була б менше зайнята водою, вони думали б про щось інше (піраміда потреб Маслова часом не працює, якщо є сильне зацікавлення чимось важливим - це з досвіду).
Можливо, якби нас, дорослих пластунів, було більше, ми б менше нервувалися, більше уваги могли приділити конкретним заняттям, конкретним дітям. Зрештою, після табору виглядали б як веселі засмаглі виховники, а не як вичерпані засмаркані безмовні тіла :).
Можливо... Все це можливо... Але я знаю напевне: якби ми оглядалися на ці всі можливості, ми б ніколи не провели табору. А ми це зробили. І для мене особисто він був морально і фізично набагато легшим, ніж багато таборів минулих років. Можливо, тому, що не оглядалася зайво на всі не завершені вдома справи, відкинула думку про від’їзд з половини терміну і сказала: та гори воно синім полум’ям! Я потрібна тут і тепер...
Друзі-подруги, вихованці Пласту! Можливо, ви теж десь потрібні?