Моя публіцистика

ЯК ВИХОВУЮТЬ МАЛОРОСІВ, АБО ЩО МОЖНА ПОЧУТИ “ПІД КАЛАТАННЯ ДЗВОНІВ”

2011-06-26T12:07:00.000-07:00

Бездумне переписування-переробляння шкільних підручників з історії, що вже нераз відбувалося за 20 років української незалежности, лише спричиняє сумбур у головах школярів, не привчених мислити критично. Через це досі не відбулося позитивних зрушень у свідомості українського народу. Підручник з історії — це твір, який мусить бути досконалим з усіх точок зору. Пропонована стаття є рецензією на підручник історії, яким змушена була користуватися моя сестра 1995 року, коли навчалася у школі. Не знаю, чи саме ця книга є ще серед шкільних підручників, чи її замінили інші, але маю велику підозру, що на краще ситуація не змінилася. Втім, читайте, думайте, робіть висновки.

Маргарита Жуйкова

Добре відомо, що нашому шкільництву бракує повноцінних, сучасних за змістом та оформленням підручників, особливо з гуманітарних наук, тим більше українською мовою. Кожну нову навчальну книжку чекаємо ми як добру гостю, яка несе нашім дітям шевченківський "світ правди". Оскільки ми нація гостинна, то щиро впускаємо всіх гостей до нашої святої святих — Національної Школи, від якої, без перебільшення, залежить зараз подальше існування української нації, а з нею — і української держави.

З благословення Міністерства освіти України у 1994 р. восьмикласники отримали підручник з курсу всесвітньої історії, створений за матеріальною підтримкою міжнародного фонду Джорджа Сороса (проект "Культурна ініціатива"). Цей підручник, авторами якого є І. Мішина, Л. Жарова та А. Міхеєв, голосно названий "Всесвітня історія. Епоха становлення сучасних цивілізацій (кінець XV — початок XX ст.ст.)", задуманий як альтернативний до старих навчальних книжок з курсу нової та новітньої історії. Але перш ніж потрапити до рук вчителів та учнів, він (як, звичайно, і кожний інший) мав би пройти прискіпливу експертизу фахівців-істориків, лінгвістів, психологів, а потім ретельну обробку редакторів та коректорів. На жаль, цього не сталося. Правда, на титулі зазначено, що рецензував книгу доктор педагогічних наук, професор Херсонського педагогічного інституту А. Єрьомкін. Не ставлю під сумнів педагогічної компетентності професора, але її виявилося недостатньо для резензування підручника з всесвітньої історії, який охоплює події на цілій земній кулі, що відбувалися протягом чотирьох з половиною століть. Адже автори вирішили розповісти дітям про все і всіх: і про бароко, і про Реконкісту, і про Селім-Гірея, і про Костюшка, і про Конфуція, і про Малоросію, і про індійців (під цієї назвою чомусь об'єднані як мешканці Індії, так і аборигени Америки), і про те, скільки зараз коштує американський долар випуску 1794 року, а крім того, про цивілізацію, культуру, прогрес, націю, громадянське суспільство, антропоцентризм, ментальність, час і простір. Цим бажанням “обійняти необ’ємне” автори заздалегідь забезпечили собі побіжність і поверховість у викладі матеріалу. Отже, підручник дещо подібний на калейдоскоп, де змінюють один одного Факти, Запитання, Документи, Ідеї, Особистості[1], розумування авторів на філософські теми, перекази деяких творів літератури, пропозиції поміркувати, зважити, припустити, згадати, довести, подумати тощо. Просто дивно, як все це розмаїття вмістилося у 350 сторінок!

Чи то автори вельми поспішали з виданням та запровадженням своєї книжки, чи то не хотіли ділити лаври із кимось стороннім, але в результаті той витвір, який опинився на партах в учнів восьмих класів "середніх загальноосвітніх шкіл, ліцеїв та гімназій всіх типів", як сказано про нього у анотації, аж ніяк не можна назвати носієм "світу правди" та гарним подарунком українським школярам.

Підручник адресований дітям держави України, отже, він мусив би в першу чергу показати роль і місце у світі саме України, вписати її історію у світовий контекст, порівняти історичну долю українського народу з долями інших народів Європи та світу, з'ясувати місце культурних досягнень українців в скарбниці світових культурних цінностей. Справді, в підручнику є параграфи, які стосуються історії та культури України. Наприклад, таке собі есе про слово Україна, що, на думку авторів, не є питомим за походженням, а кимось привнесене (бо ця назва, як пишуть автори, “звідкись прийшла”). Дозволю собі дати велику цитату, щоб зберегти весь колорит тексту:

Звідки прийшла назва Україна

У цей час відбувалося формування смислового значення поняття "Україна". Вперше згадується вона близько 1185 року в Іпатієвському списку літопису як "степове порубіжжя". Воно стосувалося колишніх південних територій Київської Русі. Не захищені природними кордонами, вони спустошувалися набігами степових кочівників-половців. У кінці XIII ст. Галицько-Волинське князівство, що стримувало натиск войовничих сусідів з усіх боків, надає цій назві іншого смислового значення — "країна" або "рідна земля".

У XIV-XV ст., із приєднанням Галицько-Волинського князівства, а опісля і всіх земель Південно-Західної Русі до Польщі, географічне поняття "Україна", запозичене польською мовою, змінює своє смислове значення. Його вживають із негативним забарвленням, розуміючи під "Україною" — окраїну Речі Посполитої, такого собі закутка римсько-католицького світу.

У XV-XVIII ст. одночасно існувало як польсько-шляхетське, так і українсько-народне смислове значення терміну. У першому випадку "Україною" називалася вся територія Південно-Західної Русі, яка розглядалася як географічне позначення кордону між західною цивілізацією і східним "варварським" Російським православ'ям. У другому цей термін уособлював у собі порубіжні степові простори, які захищали собою корінну рідну землю, яка часто міняла свої обриси через посилення натиску Кримського ханства та Османської Туреччини.

Не знаючи цього, не зрозуміти смислу багатьох українських пісень та легенд. Наприклад, "їде козак з України до своєї дівчини..." Куди? Навіщо? Чому?

Відповіддю на поставлені запитання є неписані закони запорізьких козаків, які забороняли вивозити сім'ї на Січ. Як правило, жінки і діти залишалися на зимівниках (корінних землях), захищених козаками порубіжних степів (Україна). Тож із настанням холодів козаки і навідувалися до своїх сімей.

В кінці XVIII ст., після поділу Речі Посполитої і приєднання більшої частини українських земель до Російської імперії, ця територія отримала нову географічну назву — "Малоросія". Вже до середини XIX ст. вона витіснила географічне поняття "Україна", зберігшись хібащо в колі польських поміщиків Правобережжя (с.27-28)

З цього параграфу діти запам'ятають небагато, переказати його зміст немає ніякої можливості через логічну неспроможність, беззмістовне вживання і поєднання слів (“смислове значення поняття”, “термін уособлював у собі простори” /!/, “кордон між цивілізацією і православ’ям”), синтаксичні помилки. Наприклад, абсолютно ненормативне вживання дієприслівникового звороту в останньому реченні, що робить його внутрішньо суперечливим. Незрозумілим лишається і те, для кого ж Україна була рідною землею. Але напевно можна сказати: діти підсвідомо, мимохіть засвоять, що слово Україна якось пов’язано з поляками, бо ж саме вони його і зберегли. Крім того, учні запам’ятають, що Україна — це щось погане, бо написано, що цей топонім (не більше, ніж географічна назва!) — слово з негативним забарвленням, яким позначався якийсь глухий, дикий край, такий собі закуток Польщі. Психологам добре відомо, що оцінки запам'ятовуються краще за факти. Кого ж можна таким текстом виховати: патріотів України чи малоросів?

Наступний пасаж, на який я хочу звернути увагу, стосується Полтавської битви:

Весною 1709 р. шведська армія взяла в облогу Полтаву. Під штандартами Карла XII перебувало 30-ти тисячне військо, хоча і послаблене, але достатньо боєздатне. На виручку місту поспішала 42-тисячна армія на чолі з царем. Генеральне бойовисько відбулося під Полтавою 27 липня 1709 р. Першими в атаку кинулися шведи, але їхній натиск було відбито. І в наступ своїх вояків повів сам цар. Коли його кіннота оточила фланги армії Карла XII, та змушена була шукати порятунку в безладній втечі. Сам шведський король, поранений напередодні в ногу, мало не потрапив до полону. Рештки його війська склали зброю, а сам Карл XII і гетьман І.Мазепа знайшли прихисток у турецьких володіннях. Чорні хмари нависли над Запорозькою Січчю. На неї було кинуто каральну експедиції, яка геть зруйнувала козацькі редути і ті з оборонців, хто лишивися в живих, подалися шукати пристанище в турецьких володіннях (с.159)

Що тут сказати? Залишаю історикам право проаналізувати всі фактичні помилки як цього викладу, так і зацитованого фрагменту про Україну. Зверну увагу на такий аспект: навряд чи підлітки сприймуть серцем весь трагізм тої історичної події, яка визначила долю народу на кілька століть, коли цю подію з презирством поіменовано Полтавським бойовиськом! Цар виступає в благородній ролі визволителя (однак не свого, а загарбаного царатом міста Полтави та поневоленого ним же українського народу, але на цьому не наголошується), який рятує своїх підданих від облоги, особисто кидаючись під кулі та шаблі ворогів. Жодного слова про наслідки цієї битви для України, про ті причини, які спонукали гетьмана Мазепу до його відчайдушного вчинку, про знищення Батурина.

В інших параграфах і Петро I, і Катерина II зображені також вельми привабливо, як реформатори, прогресивні борці із старим, віджилим, як дбайливі господарі своєї країни. Не забуте і листування Катерини з Вольтером. Один параграф навіть має назву (без жодної іронії) “«Золотий вік» Катерини II”. Все подається майже так, як і в підручниках часів існування СРСР та так званої "нової історичної спільноти — радянського народу”. З однією різницею — за старих часів у підручниках майже не було логічних і мовних (в тому числі орфографічних та пунктуаційних) помилок. В свіжоспеченій "Всесвітній історії" їх стільки, що на цих помилках можна побудувати цілу збірку вправ до курсу культури мовлення. Ось кілька прикладів мовної неохайності та порушень логічності викладу (наголошую, що це не поодинокі випадки: практично на кожній сторінці містяться логічні та мовні помилки):

Протистояння прогресивної техніки Заходу і патріотизму традиційного Сходу, які зійшлися в битві 1651р. під Берестечком, було розв'язане втечею з поля бою союзників України — кримських татар, які не виявили ні одного, ні другого (с. 123).

Як можуть зійтися у битві техніка з патріотизмом? Якого патріотизму не виявили кримські татари? Як протистояння двох абстрактних понять може бути розв'язане втечею союзників? Що означає в цьому фрагменті слово Схід, та ще з епітетом традиційний?

Фінальною навалою, що охопила весь Великий Євразійський степ і на короткий проміжок часу об'єднала всіх його мешканців у рамках єдиної держави, була монголо-татарська орда (Чингісхан) (с.69).

Навала тут ототожнена з ордою, а орда у свою чергу із Чингісханом! Незрозуміло, правда, хто були мешканці Великого степу, де саме він розміщувався (жодної карти чи іншої ілюстрації у підручнику немає). Слово фінальний у восьмикласників, як і у дорослих, асоціюється із матчем або спортивною зустріччю, але аж ніяк не з навалою.

Кріпаків не тільки продавали, але й міняли на хортиць і породистих скакунів, програвали в карти. Поміщики і їх приказчики чинили таку наругу над селянами, яка їм заманеться (с. 181)

Опитування показало, що всі діти прочитали “хортиць” як “хортиць” і ототожнили їх з островом на Дніпрі, чомусь написаним з малої літери та у множині. Коли ж учням пояснили, що йдеться про мисливських собак, то все одно залишилося питання: чому ж поміщики міняли лише самиць? Абсолютно не по-українському звучить конструкція “наруга, яка їм заманеться”.

Про події, пов’язані із прийняттям Декларації про незалежність США, на с.324 повідомляється:

Текст Декларації читався народові під гарматні салюти та калатання дзвонів.

Навряд чи кому вдалося би без технічних засобів перекричати гарматні постріли та церковний дзвін. Та і нащо було глушити читання такого важливого документу, як Декларація про незалежність? Очевидно, автори не уявили, яку картину вони намалювали цією недбалою фразою.

Взагалі співавтори тексту (маю на увазі перекладачів підручника українською мовою Олега Герасименка та Сергія Скоробагатька, бо в оригіналі книжка написана російською) не утруднювали себе пошуками найкращого, найточнішого і найвиразнішого слова. Вони навіть не помітили того, що деякі із вжитих ними слів взагалі не існують в українській мові! Надибуємо в підручнику на такі перли, як “співпадіння”, “поскільки”, ”так як”, “кріпосництво”, ”найбезсовісніший”, “продовжте”, ”відправлення богослужіння”, “сходження на престол”, “за зразком і схожістю”, тощо. В деяких місцях переклад виглядає просто калькою з російської, наприклад: ”душею всіх цих святкувань була фаворитка короля, мадам де Помпадур”; “китайська цивілізація... була найвищою стосовно будь-яких «варварів»”; “Петро II... захоплювався розвагами і неохоче клопотався державними справами”. Школярі читають, що “в південні моря проникли китайці і хутко дали про себе знати”; “З'являються нові прошарки населення — буржуазні підприємці, які в пошуках сировини для своїх цехів завзято вештаються по селах”; “Патріарх увінчаний значно більшю владою”; “Величезна територія... була охрещена «диким полем». На цих землях водилася багата дичина” або: “Після поразок під Полтавою... шведська армія не зуміла повністю отямитися”.

Це свідчення повної відсутності у перекладачів відчуття мови. І ця вада передається нашим дітям!

В підручнику, де можна прочитати і про Локка, і про Монтеск’є, і про Абата Прево (очевидно, все ж таки він був абат Прево), і про Гаврилу Дєржавіна, не знайшлося місця для хоча б побіжної згадки про Григорія Сковороду і Тараса Шевченка. Української культури для авторів не існує, їм видається куди престижнішим писати про Конфуція та Жан-Жака Руссо.

Натомість у підручнику зустрічаємо зневажливі оцінки ролі українського народу у загальноєвропейському культурному процесі. На тлі постійного вихваляння культурних досягнень росіян (та зросійщених представників інших народів, як, наприклад, Бартоломео Растреллі-молодшого) така зверхність до народу України виглядає блюзнірством:

Пройшовши по містку української культури, Росія у XVIII ст. стала здатною сприймати всі європейські новації. Часто, вирішуючи міжнародні проблеми з позиції сили, царизм був зацікавлений в боєздатності своєї армії, що без економічного розвитку не можна було здійснити належним чином. Та аграрна Україна, багата своєю духовною культурою, не могла надати росіянам таких знань, тому вони змушені були звернути свої погляди до Західної Європи. В результаті в країні відкриваються університети, в яких переважає природничо-юридичний ухил дисциплін та вищі технічні навчальні заклади (68).

Отже — мавр зробив свою справу? Коли знесилена царатом Україна “не могла надати росіянам таких знань”, вони просто переступили через неї і були, бачте, “змушені звернути свої погляди до Західної Європи”! Автори пишуть про це так само цинічно, як колись цинічно чинилася наруга над культурою і самобутністю України.

Кожний підручник історії — це засіб формування свідомості, засіб впливу на молоду людину. Десятиліттями, навіть століттями українців виховували безбатченками, перевертнями, зрадниками, примушували ганьбити національних героїв і вихваляти катів українського народу. Невже і у власній хаті знов буде продовжуватися ця ганебна практика принижування, але в гіршому варіанті — у формі самопринижування? Бо ж “Всесвітня історія” у виконанні І. Мішиної, Л. Жарової та А. Міхеєва власноручно перекладена з російської українцями, видана на українській землі та рекомендована Міністерством освіти України. Книжка вже опинилася у школах, і учні восьмих класів вже її вивчають!

Добре, якщо вчитель відповідно оцінить цей витвір, а якщо ні?

Будуть рости наші діти не українцями, а малоросами і хахлами.

Мати учениці восьмого класу

1995 р.

Опубліковане: "Конспект", 1995. — № 7. — С. 70—76; "Розбудова держави", 1996. — №1. — С. 58—61; "За вільну Україну", 30 листопада 1996.

[1] Так називаються рубрики параграфів

Подусільна

2010-07-06T12:23:00.000-07:00

Затишне, мальовниче село в куточку Львівщини (за ним є ще тільки хутір Рівня). На південь - Івано-Франківська область, Рогатинщина, на схід - Тернопільська область, Бережанщина. Колись село належало до Рогатинського повіту. А найголовніше - колись воно було багате і свідоме. А що ж зараз?
Більшість зафіксованих на фото хат - незамешкані (за даними Вікіпедії, в селі зараз 316 осіб). Одних власники повмирали, інших - виїхали до міст чи містечок, ще інших - не знати куди поділися. До одних господарі вряди-годи приїжджають, інших - вже й забули дорогу до рідного села. Наш провідник був із тих, хто не міг пізнати, де ж то фіртка на його обійстя. "А як не знайдете, де та фіртка?" - "Як не знайду? Я ж тут виріс!"
В селі подія вкрай неординарна: з’явилися "чужі". Одні просто пильно оглядають, інші перешіптуються, ще інші зупиняють і твердо кажуть: "Я вас не знаю". Це імператив: мусиш представитися, пояснити, хто ти, звідки і яким чином забрів сюди проти ночі. Обов’язкова деталь - назвати чітко ім’я і прізвище людини, до якої ви приїхали.
Очевидно, люди в селі живуть - просто мені так хотілося зафіксувати руїни. Про руїни вам можуть розказати все: і про долю та характер покійного господаря (із заздрістю підкреслять, який то господар був), і про недбалість його дітей (при тому злорадіють: а він нам усе впоминав, що ми не так господаримо, - от його діти й наробили). Наш напівтверезий провідник зі здивуванням констатує: "В більшості хатів нема хлопів. Повмирали. Чого ті жінки такі живучі?" Напевно, тому, що жінки таки менше п’ють горілки...
Про колишнє багатство села свідчать різні речі. Хати старі, але добротно муровані. Господарські споруди - з доброї цегли. У всіх на подвір’ях стоять австрійські помпи - такі, як оце у Львові колись були (здається, не сфотографувала). На кожному обійсті - великі стайні, з переділами, до кожного переділу окремі двері - то означає, що вся худоба трималася осібно і що худоби тої було багато.
Якщо добре пошукати, можна знайти інформацію, що з села Подусільної шестеро осіб були вояками УСС; 1933 року четверо молодих мешканців села було арештовано польською владою. А найвизначнішим мешканцем села Подусільна був Василь Івахів, один із засновників УПА, підполковник УПА. Хоча в селі мене здивували твердженням, що Івахів в Подусільній не народився, а його батьки туди приїхали. Все може бути... Своєму герою селяни присвятили меморіяльний комплекс із пам’ятником в центрі. На горбочку, якщо дивитися з боку села, спочатку видно велику насипану могилу з хрестом і літерами "УПА", потім в кінці широкої галявини - пам’ятник Івахіву, а ще далі - капличка.

(далі буде)

Де можна послухати давню українську музику

2010-06-21T21:51:00.000-07:00

У мене в усіх профілях серед музичних зацікавлень написано "давня українська музика". Знаю, що це не дуже доступна чи не надто популярна річ, тому вирішила подати посилання, за якими можна завантажити для ознайомлення декілька альбомів.

Отже,

Ансамбль давньої музики Костянтина Чечені

Ансамбль давньої музики Костянтина Чечені. Калейдоскоп старовинних мелодій
Дзеркало
Ансамбль давньої музики Костянтина Чечені. Музичні діялоги: Україна - Англія
Дзеркало
Ансамбль давньої музики Костянтина Чечені. Музичні діялоги: Україна - Франція
Дзеркало
Ансамбль давньої музики Костянтина Чечені. Музичні діялоги: Україна - Польща
Дзеркало
Ансамбль давньої музики Костянтина Чечені. Давня українська музика в європейському контексті
Дзеркало
Ансамбль давньої української музики Костянтина Чечені і Ніна Матвієнко. О розкошная Венеро!
Дзеркало

Гурт "Хорея Козацька"

Рицер смілостю упоєнний. Концерт у Луцькому замку, 2009

Terra Cosaccorum (спільно з Гуляйгородом)

Шедеври української музики. Українське бароко
Підібрав та упорядкував Олег Скрипка

Українське бароко
Дзеркало

Табір «Кольорова планета», с. Дмитрівка, Дніпропетровщина

2010-06-21T01:50:00.000-07:00

Всі фото можна переглянути на Пікасі. Ще буду помаленьку додавати.
***
Табір пройшов вдало. Учасники - новаки гнізда ч. 32 "Веселі звірята" з Дніпропетровська і Петропавлівки (інтернат сімейного типу), декілька хвостиків-непластунів і один юнак-прихильник з Києва (затесався як брат новачки).
Програма табору - мандрівка світами і давніми цівілізаціями. Ми відвідали індіянців, китайців і японців, аборигенів Океанії, кельтів і вікінгів. Перехід в кожен новий світ відбувався за допомогою посла з відповідної країни (його роль завжди відігравав Вадим Подгорнов), який переводив усіх через якусь перешкоду, портал чи ще щось (на початку перехід здійснював Вадим як перекладач з машиночасної мови, хоча згодом машина часу перестала відігравати важливу роль і більшість своїх повідомлень лишала в наказах).
Від самого початку мене вразило, як легко і без заперечень діти сприйняли нашу гру в казку. Напевно, звикла вже до пересичених новаків, для яких постійно головне не гра, а вгадування актора (Я знаю! Це ніякий не бедуїн, це братчик Х перевдягнувся! або: Немає ніякого скарбу, не шукайте карту, це виховники вас дуоять!). Звісно, наші таборовики прекрасно знали нашого єдиного актора, але жодного разу ніхто не виявив жодного протесту, навпаки, залюбки підігрували і взагалі сприймали все, що ми їм пропонували.
Звичайно, як у всіх дітей, траплявся якийсь рейвах (на індіянській вечері з мате-шімароном було важко всидіти мовчки, але всі старалися), безпорядок (попробуй склади ті речі, якщо вони постійно вистрибують самі з наплечника), невдачі (ну хотілося дівчатам напхати в суші весь рис, який був, то чого тепер питати, що суші розлазяться?), брак натхнення (як я можу намалювати літопис свого життя, якщо в моєму житті не траплялося нічого цікавого?!), поразки (ті монголи всі карточки у нас забирали! Це нечесно!), напади агресії (відчепися від мене!!!), сум за мамою (ну я ж домашній хлопець) чи за цивілізацією (навіщо взагалі це все прання? Щоб ми нічкої техніки не бачили?). Але як у дітей, які спраглі пізнання, виявлялося набагато більше відкриттів і досягнень. Всі (і навіть я!) навчилися вправно їсти китайськими паличками, всі бігали й переписували рецепти різних смакот (сестричко, коли Ви скажете, як робти бузину? А вона ще цвістиме, коли я приїду до бабусі?) і навіть не-смакот (а Ви напишете мені, як прати сіллю?). Всі ставили театральні вистави, танцювали (бачили б ви Сашка, який вивчив вальсовий крок!), більшість навчилася складати вогники (ще б пак, адже автор вогника автоматично ставав старшим над сторожами!), хтось осягав математику (чому спортивний результат в 5,2 секунди гірший аніж 5, 16 секунд), фізику (чому листочок тримається на воді? Чому вода виштовхує пляшку?), годинник (вже треба йти на річку, вже маленька стрілка на 5 показує!), трохи ботаніки (до кінця табору засвоїли, що навколо росте дерево сосна, а не ялинка і аж ніяк не йолка). Всі намагалися дотримуватися закону самураїв (тільки як того молодшого шанувати, як він все не так робить?), а разом з тим - опікуватися найменшими (я не граю, у мене тут дитина!).
Чи були діти, які не скористали з табору? Складно сказати: за цих 12 днів вони мали насичений змістовний побут і можливість виявити себе. Одним (особливо "хвостикам") було важко пристосуватися до розпорядку, іншим (особливо дітям з Петропавлівки) складно було дотримуватися дисципліни.
Можливо, нам легше було б регулювати ці явища, якби на таборі не було батьків-опікунів дитячого будинку, які мають своє розуміння покарань і меж дозволеного. Мені часом моторошно було усвідомлювати, що дитина півдня стоїть в кутку за вчора (!!!), замість спробувати подолати свою проблему і почати пізнавати щось нове, в процесі чого у неї виникнуть нові трудощі і нові досягнення.
Можливо, дітям легше було б сприймати свою відірваність від дому, якби на таборі кухаркою була не мама новачки, а чужа людина. Все одно колись Оксані доведеться таки зробити перший самостійний крок, коли мами не буде поруч, і якщо ранні самостійні кроки не вдалися, то в передюнацькому віці спробу вже час повторити.
Можливо, нам легше було б таборувати, якби ми мали дорослішого і досвідченішого бунчужного, а не 16-літнього юнака (ну я не знаю, як ще заспокоювати малих дітей!). Але ми не можемо розраховувати на людей, яких нема. Розраховувати можна тільки на людей, які є.
Можливо, ми провели б табір успішніше, якби всі наші дорослі добре усвідомлювали особливості пластової системи виховання, прастовий спосіб подання інформації. Такі цікаві речі, як мандрівки, принесли б дітям набагато більше користі, якби вони знали мету мандрів і були нею зацікавлені. Адже все, навіть невидимий адміністративний поділ території, яку видно з гори, набуло б сенсу, якби за ці кордони булися племена наших героїв або й самі учасники між собою. І тоді дитяча свідомість була б менше зайнята водою, вони думали б про щось інше (піраміда потреб Маслова часом не працює, якщо є сильне зацікавлення чимось важливим - це з досвіду).
Можливо, якби нас, дорослих пластунів, було більше, ми б менше нервувалися, більше уваги могли приділити конкретним заняттям, конкретним дітям. Зрештою, після табору виглядали б як веселі засмаглі виховники, а не як вичерпані засмаркані безмовні тіла :).
Можливо... Все це можливо... Але я знаю напевне: якби ми оглядалися на ці всі можливості, ми б ніколи не провели табору. А ми це зробили. І для мене особисто він був морально і фізично набагато легшим, ніж багато таборів минулих років. Можливо, тому, що не оглядалася зайво на всі не завершені вдома справи, відкинула думку про від’їзд з половини терміну і сказала: та гори воно синім полум’ям! Я потрібна тут і тепер...
Друзі-подруги, вихованці Пласту! Можливо, ви теж десь потрібні?

На захист права

2010-04-03T13:50:00.000-07:00

(Інтеліґенція та правосвідомість)

Б.О. Кістяківський

Право не можна поставити поруч з такими духовними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість, релігійна святиня. Значення його є відноснішим, його зміст створюється почасти мінливими економічними та соціяльними умовами. Відносне значення права дає привід деяким теоретикам визначати дуже низько його цінність. Одні вбачають у праві лише етичний мінімум, інші вважають його невід'ємним елементом примус, тобто насильство. Якщо це так, то немає підстав докоряти нашій інтеліґенції в іґноруванні права. Вона прагнула більш високих і безвідносних ідеалів і могла знехтувати на своєму шляху цією другорядною цінністю.

Але духовна культура складається не лише з цінних змістів. Значну її частину становлять цінні формальні властивості інтелектуальної та вольової діяльности. А з усіх формальних цінностей право як найбільш досконало розвинена та майже конкретно відчутна форма, відіграє найважливішу роль. Право набагато більше дисциплінує людину, ніж логіка та методологія чи систематичні вправи волі. Головне ж, на противагу індивідуальному характерові цих останніх дисциплінуючих систем, право — переважно соціяльна система, і притому єдина соціяльно дисциплінуюча система. Соціяльна дисципліна створюється тільки правом; дисципліноване суспільство та суспільство з розвинутим правовим ладом — тотожні поняття.

З цієї точки зору і зміст права виступає в іншому світлі. Головний та найістотніший зміст права складає свобода. Щоправда, ця свобода є зовнішньою, відносною, вона обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, безвідносніша, духовна свобода можлива лише за існування свободи зовнішньої, і остання є найкращою школою для першої.

Якщо врахуємо це всебічне дисциплінуюче значення права та усвідомимо, яку роль воно відіграло у духовному розвитку російської інтеліґенції, то матимемо результати вкрай невтішні. Російську інтеліґенцію складають люди, які ані індивідуально, ані соціяльно не є дисциплінованими. І це тому, що російська інтеліґенція ніколи не поважала права, ніколи не бачила у ньому цінности; з усіх культурних цінностей право було найбільш нехтуване нею. За таких умов у нашої інтеліґенції не могло створитися й міцної правосвідомости, навпаки, остання стоїть на вкрай низькому рівні розвитку.

Правосвідомість нашої інтеліґенції могла б розвиватися у зв'язку з розробкою правових ідей у літературі. Така розробка була би разом з тим показником нашої правової свідомости. Напружена діяльність свідомости, невтомна праця думки у якому-небудь напрямку завжди отримують своє відображення у літературі. У ній передусім маємо шукати свідчень про стан нашої правосвідомости. Але тут натрапляємо на вражаючий факт: у нашій "багатій" літературі минулого немає жодного трактату, жодного етюду про право, які б мали суспільне значення. Наукові правничі дослідження у нас, звичайно, були, але вони завжди були надбанням лише фахівців. Не вони нас цікавлять, а література, яка отримала суспільне значення; у ній, однак, не було нічого такого, що було б здатне збудити правосвідомість нашої інтеліґенції. Можна сказати, що в ідейному розвитку нашої інтеліґенції, який відобразився в літературі, не брала участи жодна правова ідея. І тепер у тій сукупності ідей, з якої складається світогляд нашої інтеліґенції, ідея права не відіграє жодної ролі. Література є саме свідком цієї прогалини в нашій суспільній свідомості.

Наскільки відрізняється у цьому відношенні наш розвиток від розвитку інших цивілізованих народів! У англійців у відповідну епоху бачимо, з одного боку, трактати Ґоббса "Про громадянина" та про державу "Левіяфан" і Фільмера про "Патріярха", а з іншого — твори Мільтона на захист свободи слова та друку, памфлети Лільборна та правові ідеї урівнювачів-"левеллерів". Найбурхливіша епоха в історії Англії породила і найбільші протилежності у правових ідеях. Але ці ідеї не знищили взаємно одна одну, і вчасно було створено порівняно задовільний компроміс, що отримав своє літературне відображення в етюдах Локка "Про уряд".

У французів ідейний зміст освічених людей у XVIII ст. визначався далеко не самими природничими відкриттями та натурфілософськими системами. Навпаки, значну частину всієї сукупности ідей, які панували в розумах французів цього віку освіти, безперечно, було запозичено з "Духу законів" Монтеск'є та "Суспільного договору" Руссо. Це були суто правові ідеї; навіть ідея суспільного договору, яку в середині XIX ст. неправильно витлумачили у соціологічному сенсі визначення ґенези суспільної організації, була переважно правовою ідеєю, що встановлювала вищу норму для реґулювання суспільних відносин.

У німецькому духовному розвитку правові ідеї відіграли не меншу роль. Тут вже перед кінцем XVIII століття створилася міцна багатовікова традиція завдяки Альтузію, Пуфендорфу, Томазію та Хр. Вольфу. Нарешті, в передконституційну добу, що була разом з тим добою найбільшого розквіту німецької духовної культури, право вже визнавалося невід'ємною складовою цієї культури. Згадаймо хоча б, що три представники німецької класичної філософії — Кант, Фіхте та Ґеґель — приділили доволі помітне місце філософії права у своїх системах. У системі Ґеґеля філософія права посідала цілком виключне становище, і тому він виклав її негайно після логіки та онтології,тоді як філософія історії, філософія мистецтва і навіть філософія релігії так і залишились ненаписаними та були видані щойно після його смерти за записами його слухачів. Філософію права культивувала й більшість інших німецьких філософів, як Гербарт, Краузе, Фриз та інші. У першій половині XIX ст. "Філософія права" була, безперечно, найпоширенішою філософською книгою в Німеччині. Але крім того вже у другому десятилітті того ж століття виникла знаменита суперечка між двома юристами — Тибо та Савіньї — "Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства". Ця суто юридична суперечка мала глибоке культурне значення; вона зацікавила все освічене суспільство Німеччини та сприяла інтенсивнішому пробудженню його правосвідомости. Якщо ця суперечка відзначила остаточний занепад ідей природного права, то в той же час вона призвела до тріюмфу нової школи права — історичної. З цієї школи вийшла така видатна книга, як "Звичайне право" Пухти, з нею найтіснішим чином пов'язаний розвиток нової юридичної школи германістів, що розробляли і відстоювали німецькі інститути права на противагу римському праву. Один з послідовників цієї школи, Безелер, у своїй видатній книзі "Народне право та право юристів" відбив значення народної правосвідомости ще більше, ніж це зробив Пухта у своєму "Звичайному праві".

Нічого подібного в розвитку нашої інтеліґенції вказати не можна. У нас при всіх університетах створено юридичні факультети; деякі з них існують більш як сто років, є у нас і півдесятка спеціяльних юридичних вищих навчальних закладів. Усе це складає на всю Росію близько півтораста юридичних кафедр. Але жоден з представників цих кафедр не дав не тільки книги, а й правового етюду, який мав би широке суспільне значення і вплинув би на правосвідомість нашої інтеліґенції. У нашій юридичній літературі не можна вказати навіть жодної статті, яка висунула б уперше хоча б таку по суті не глибоку, але все-таки правильну й бойову правову ідею, як ієрінгівська "Боротьба за право". Ані Чичерін, ані Соловйов не створили чого-небудь значного в галузі правових ідей. Та навіть те добре, що вони дали, виявилося майже безплідним; їх вплив на нашу інтеліґенцію був надто незначним; менш за все знайшли у ній відгук саме правові ідеї. Останнім часом у нас висунуті ідея відродження природного права та ідея інтуїтивного права. Говорити про значення їх для нашого суспільного розвитку поки що передчасно. Однак ніщо досі не дає підстави припускати, що вони матимуть широке суспільне значення. Справді, де у цих ідей той зовнішній обрис, та визначена формула, які завжди надають ідеям еластичности та допомагають їх поширенню? Де та книга, яка здатна була б за посередництвом цих ідей збудити правосвідомість нашої інтеліґенції? Де наш "Дух законів", наш "Суспільний договір"?

Нам можуть сказати, що російський народ надто пізно став на історичний шлях, що нам непотрібно самостійно розробляти ідеї свободи та прав особистости, правового порядку, конституційної держави, що всі ці ідеї давно висловлені, розвинені докладно, втілені, і тому нам залишається тільки їх запозичити. Якби це навіть було так, то і тоді ми мали б все-таки пережити ці ідеї; недостатньо запозичити їх, треба в певний момент життя бути цілком охопленими ними; якою б не була сама по собі старою та чи інша ідея, вона для того, хто переживає її вперше, завжди є новою, вона здійснює творчу працю у його свідомості, асимілюючись та перетворюючись з іншими його елементами; вона збуджує його волю до активности, до дії; між тим правосвідомість російської інтеліґенції ніколи не була цілком охоплена ідеями прав особистости та правової держави, і вони не є пережиті повною мірою нашою інтеліґенцією. Але це і по суті не так. Нема єдиних і тотожних ідей свободи особистости, правового ладу, конституційної держави, однакових для всіх народів і часів, як нема капіталізму або іншої господарської чи суспільної організації, однакової у всіх країнах. Усі правові ідеї у свідомости кожного окремого народу отримують своєрідне забарвлення та свій власний відтінок.

Притупленість правосвідомости російської інтеліґенції та відсутність цікавости до правових ідей є результатом застарілого зла — відсутности будь-якого правового порядку в повсякденному житті російського народу. З цього приводу Герцен ще на початку 50-х рр. минулого (XIX — прим. перекладача) століття писав: "Правова незабезпеченість, що споконвіку тяжіла над народом, була для нього свого роду школою. Кричуща несправедливість одної половини його законів навчила його ненавидіти й іншу; він підкоряється їм як силі. Повна нерівність перед судом вбила у ньому всяку повагу до законности. Росіянин, якого б звання він не був, обходить чи порушує закон всюди, де це можна зробити безкарно; і точно так чинить уряд". Давши таку безрадісну характеристику нашої правової неорганізованости, сам Герцен, однак, як справжній російський інтеліґент, додає: "Це тяжко і сумно зараз, але для майбутнього це — величезна перевага. Бо це показує, що в Росії поза державою видимою не стоїть її ідеал, держава невидима, [а лише] апофеоз існуючого порядку речей".

Отже, Герцен припускає, що в цьому глибинному недоліку російського суспільного життя міститься певна перевага. Ця думка належала не особисто йому, а всьому колу людей сорокових років, і головним чином їх слов’янофільській групі. У слабкості зовнішніх правових форм і навіть у повній відсутності зовнішнього правопорядку у російському суспільному житті вони вбачали позитивну, а не неґативну сторону. Так, Костянтин Аксаков стверджував, що в той час, коли "західне людство" пішло "шляхом зовнішньої правди, шляхом держави", російський народ пішов шляхом "внутрішньої правди". Тому відносини між народом та Государем в Росії, особливо до-петровській, були засновані на взаємному довір'ї та на обопільному щирому бажанні користи. "Але,— припускав він,— нам скажуть: або народ, або влада можуть зрадити одне одного. Потрібна ґарантія!" — І на це він відповідав: "Не потрібно ґарантії. Ґарантія — це зло. Де вона потрібна, там нема добра; хай краще зруйнується життя, у якому нема добра, аніж стоятиме за допомогою зла". Це відкидання необхідности правових ґарантій і навіть визнання їх злом спонукало поета-гумориста Б.М. Алмазова вкласти до вуст Аксакова вірша, який починається словами:

З причин власне органічних

Не наділені всі ми

Зовсім глуздом юридичним,

Цим насінням сатани.

Без межі душа російськая,

Її правди ідеал

Скільки не втискай — не вміститься

В рамки правових начал...

і т.д.

У цьому вірші в дещо перебільшеній формі, але загалом правильно викладалися погляди Аксакова і слов’янофілів.

Було б помилкою думати, що іґнорування значення правових принципів для суспільного життя було особливістю слов’янофілів. У слов’янофілів воно виражалося тільки у різкішій формі і їхніми епігонами доводилося до крайнощів; наприклад, К.М. Леонтьєв мало не прославляв російську людину за те, що їй чужа "вексельна чесність" західноєвропейського буржуа. Але ми знаємо, що й Герцен бачив деяку нашу перевагу в тому, що у нас немає міцного правопорядку. І треба визнати загальною рисою всієї нашої інтеліґенції нерозуміння значення правових норм для суспільного життя...

Основу міцного правового порядку складає свобода особистости та її недоторканість. Здавалося б, у російської інтеліґенції було досить мотивів для прояву цікавости саме до особистих прав. Здавна у нас було визнано, що весь суспільний розвиток залежить від того, яке положення займає особа. Тому навіть зміна суспільних напрямів у нас характеризується заміною одної формули, що стосується особистости, іншою. Одна за одною у нас висувалися формули: критично мислячої, свідомої, всебічно розвиненої, самовдосконаленої, етичної, релігійної та революційної особистости. Були й протилежні течії, що прагнули потопити особистість у суспільних інтересах, які оголошували особистість "quantite negligeable" і відстоювали соборну особистість. Нарешті, останнім часом ніцшеанство, штірнеріянство та анархізм висунули нові гасла самодостатньої особистости, егоїстичної особистости та надособистости. Складно знайти більш різнобічну і багату розробку ідеалу особистости, і можна було б думати, що, у крайньому разі, вона є вичерпною. Але саме тут констатуємо величезну прогалину, бо наша суспільна свідомість ніколи не висувала ідеалу правової особистости. Обидві сторони цього ідеалу — особистости, дисциплінованої правом і стійким правопорядком, і особистости, що наділена всіма правами і вільно користується ними,— чужі свідомості нашої інтеліґенції.

Ціла низка фактів не залишає щодо цього ніяких сумнівів. Духовні провідники російської інтеліґенції часто або повністю іґнорували правові інтереси особистости, або висловлювали до них навіть пряму ворожість. Так, один з найвидатніших наших юристів-мислителів, К.Д. Кавелін, дуже багато уваги присвятив питанню про особистість взагалі. У своїй статті "Погляд на юридичний побут давньої Руси", що з'явилася в "Современнике" ще 1847 року, він перший відзначив, що в історії російських правових інституцій особистість відсувалася на задній план сім'єю, общиною, державою і не отримала свого правового визначення; потім, з кінця 60-х років, він зайнявся питаннями психології та етики саме тому, що сподівався знайти у теоретичному виясненні співвідношення між особистістю та суспільством засіб для правильного розв'язання усіх наболілих у нас суспільних питань. Але це не завадило йому у вирішальний момент на початку 60-х років, коли вперше було порушено питання про завершення реформ Олександра II, виявити неймовірну байдужість до ґарантії особистих прав. У 1862 році у своїй брошурі, яка була видана анонімно в Берліні, і особливо у листуванні, яке він вів тоді з Герценом, він нещадно критикував конституційні проекти, що їх висували у той час дворянські зібрання; він вважав, що народне представництво складатиметься у нас з дворян, і, отже, призведе до панування дворянства. Відкидаючи в ім'я своїх демократичних прагнень конституційну державу, він іґнорував, однак, її правове значення. Для К.Д. Кавеліна, як видно з цього листування, ніби не існує безперечна, з нашої точки зору, істина, що свобода і недоторканість особистости здійсненні лише у конституційній державі, бо взагалі ідея боротьби за права особистости була йому тоді зовсім чужою.

У 70-х роках ця байдужість до права особистости, що іноді переходила у ворожість, не тільки посилилася, але й отримала певне теоретичне виправдання. Найкращим виразником цієї епохи був, безперечно, М.К. Михайловський, який за себе і за своє покоління дав класичну за своєю визначеністю і точністю відповідь на питання, яке нас цікавить. Він прямо заявляє, що "свобода — велика і спокуслива річ, але ми не хочемо свободи, якщо вона, як було в Європі, тільки збільшить наш віковий борг народу", і додає: "я твердо знаю, що висловив одну з найінтимніших і найсердечніших ідей нашого часу; ту саме, яка надає сімдесятим рокам ориґінальної фізіономії і заради якої вони, ці сімдесяті роки, принесли страшні, незчислимі жертви"[1]. У цих словах заперечення правового ладу було зведено у систему, вповні визначено обґрунтовану і розвинену. Ось як виправдовував Михайловський цю систему: "Скептично налаштовані щодо принципу свободи, ми готові були не домагатися ніяких прав для себе; не привілеїв тільки, про це й говорити нічого, а навіть найелементарніших параграфів того, що в давнину називалося природним правом. Ми повністю погоджувалися задовольнятися в юридичному сенсі акридами та диким медом і особисто терпіти всілякі незгоди. Звичайно, це відречення було, так би мовити, платонічне, тому що нам, крім акрид і дикого меду, ніхто нічого і не пропонував, але я говорю про настрій, а він саме таким був і доходив до меж навіть малоймовірних, про що свого часу скаже історія. "Нехай шмагають, мужика ж шмагають", — ось як, приблизно, можна виразити цей настрій у його граничному прояві. І все це заради однієї можливости, в яку ми вкладали всю душу; саме можливости безпосереднього переходу до кращого, вищого ладу, минаючи середню стадію європейського розвитку, стадію буржуазної держави. Ми вірили, що Росія може прокласти собі новий історичний шлях, не схожий на європейський, причому знов-таки для нас було важливим не те, щоб це був якийсь національний шлях, а щоб він був шляхом гарним, а гарним ми визнавали шлях свідомого практичного підганяння національної фізіономії під інтереси народу"[2]

Тут висловлені основні положення народницького світогляду, в яких він заторкував правові питання. Михайловський та його покоління відмовлялися від політичної свободи і конституційної держави, вважаючи можливим безпосередній перехід Росії до соціялістичного ладу. Але вся ця соціологічна побудова була заснована на повному нерозумінні природи конституційної держави. Як Кавелін виступав проти конституційних проектів через те, що в його час народне представництво у Росії виявилося б дворянським, так Михайловський відкидав конституційну державу як буржуазну. Внаслідок властивій нашій інтеліґенції слабкости правової свідомости один і другий звертали увагу тільки на соціяльну природу конституційної держави і не помічали її правового характеру, хоча сутність її саме у тому, що вона перш за все є правовою державою. А правовий характер конституційної держави отримує найбільш яскраве своє відображення у відгородженні особистости, її недоторканості і свободі.

З трьох головних визначень права за змістом правових норм як норм, що встановлюють і обмежують свободу (школа природного права і німецькі філософи-ідеалісти), — норм, які розмежовують інтереси (Ієрінґ) і нарешті — норм, які створюють компроміс між різними вимогами (Адольф Меркель), останнє визначення заслуговує особливої уваги з соціологічної точки зору. Кожний хоч деякою мірою важливий новостворюваний закон у сучасній конституційній державі є компромісом, виробленим різним партіями, які висловлюють вимоги тих соціяльних груп чи класів, представниками яких вони є. Сама сучасна держава заснована на компромісі, і конституція кожної окремої держави є компромісом, що примирює різні прагнення найвпливовіших соціяльних груп у певній державі. Тому сучасна держава з соціяльно-економічної точки зору тільки найчастіше буває переважно буржуазною, але може бути і переважно дворянською; так, наприклад, Англія до виборчої реформи 1832 року була конституційною державою, у якій панувало дворянство, а Пруссія, незважаючи на шістдесятилітнє існування конституції, досі є більше дворянською, аніж буржуазною державою. Але конституційна держава може бути й переважно робітничою та селянською, як це ми бачимо на прикладі Нової Зеландії та Норвегії. Кінець кінцем, вона може бути позбавлена певного класового забарвлення у тих випадках, коли між класами встановлюється рівновага і жоден з існуючих класів не отримує безперечної переваги. Але якщо сучасна конституційна держава виявляється часто заснованою на компромісі навіть за своєю соціяльною організацією, то тим більше вона є такою за своєю політичною та правовою організацією. Це й дозволяє соціялістам, незважаючи на принципове заперечення конституційної держави як буржуазної, порівняно легко з нею уживатися і, беручи участь у парламентській діяльності, використовувати її як засіб. Тому і Кавелін, і Михайловський мали рацію, припускаючи, що конституційна держава в Росії буде або дворянською, або буржуазною; але вони не мали рації, виводячи звідси необхідність непримиренної ворожнечі з нею і не припускаючи її навіть як компроміс; на компроміс із конституційною державою йдуть соціялісти усього світу.

Однак важливішим за все є те, що, як було сказано вище, Кавелін, Михайловський і вся російська інтеліґенція, що йшла слідом за ними, зовсім не помічали правової природи конституційної держави. Якщо зосередимо свою увагу на правовій організації конституційної держави, то для з'ясування її природи ми повинні звернутися до поняття права у його чистому вигляді, тобто з його справжнім змістом, не запозиченим з економічних та соціяльних відносин. Тоді недосить вказувати не те, що право розмежовує інтереси або створює компроміс між ними, а треба прямо наполягати на тому, що право є тільки там, де є свобода особистости. У цьому сенсі правовий порядок є системою відносин, за яких всі особи суспільства володіють найбільшою свободою діяльности і самовизначення. Але у цьому сенсі правовий лад не можна протиставляти соціялістичному. Навпаки, глибше розуміння обох приводить до висновку, що вони є тісно пов'язані один з одним, і соціялістичний лад з юридичної точки зору є тільки послідовніше проведеним правовим ладом. З другого боку, здійснення соціялістичного ладу можливе тільки тоді, коли всі його установи отримають цілком точне правове формулювання.

При загальній вбогості правової свідомости російської інтеліґенції й такі провідники її, як Кавелін та Михайловський, не могли намагатися надати правового вираження — перший своєму демократизмові, а другий соціялізмові. Вони відмовлялися навіть відстоювати хоча б мінімум правового порядку, і Кавелін висловлювався проти конституції, а Михайловський скептично ставився до політичної свободи. Щоправда, наприкінці сімдесятих років події змусили провідних народників і самого Михайловського розпочати боротьбу за політичну свободу. Але ця боротьба, до якої народники прийшли не шляхом розвитку своїх ідей, а силою зовнішніх обставин та історичної потреби, звичайно, не могла завершитися успіхом. Особистий героїзм членів партії "Народної волі" не міг спокутувати основного ідейного дефекту не тільки всього народницького руху, але й всієї російської інтеліґенції. Реакція, що настала у другій половині вісімдесятих років, була тим темнішою, безпросвітнішою, що за відсутности будь-яких правових основ і ґарантій для нормального суспільного життя наша інтеліґенція не була навіть здатною досить чітко усвідомлювати всю прірву безправ'я російського народу. Не було теоретичних формул, які б визначали це безправ'я.

Тільки нова хвиля західництва, що накотилася на початку дев'яностих років разом із марксизмом, почала трохи роз'яснювати правову свідомість російської інтеліґенції. Поволі російська інтеліґенція стала засвоювати абеткові для європейців істини, які свого часу діяли на нашу інтеліґенцію як великі одкровення. Наша інтеліґенція нарешті зрозуміла, що всіляка соціяльна боротьба є боротьба політична, що політична свобода є необхідною передумовою соціялістичного ладу, що конституційна держава, незважаючи на перевагу у ній буржуазії, надає робітничому класу більше простору для боротьби за свої інтереси, що робітничий клас потребує перш за все недоторканости особистости і свободи слова, страйків, зборів та союзів, що боротьба за політичну свободу є першою і найнасущнішою проблемою кожної соціялістичної партії і т. д., і т. д. Можна було сподіватися, що наша інтеліґенція нарешті визнає і безвідносну цінність особистости та вимагатиме здійснення її прав і недоторканости. Але дефекти правосвідомости нашої інтеліґенції не так легко усунути. Незважаючи на школу марксизму, яку вона перейшла, її ставлення до права не змінилося. Це можна зрозуміти хоча б з ідей, що переважали в соціял-демократичній партії, до якої ще донедавна приставала більшість нашої інтеліґенції. У цьому відношенні особливий інтерес являють протоколи так званого Другого чергового з'їзду "Російської соціял-демократичної робітничої партії", що засідав у Брюсселі у серпні 1903 року і розробив програму та статут партії. З першого з'їзду цієї партії, який проходив 1898 року у Мінську, не залишилося протоколів; а надрукований від його імені маніфест не було розроблено та затверджено на з'їзді, а складено П.Б. Струве на прохання одного з членів Центрального Комітету. Таким чином, "Полный текст протоколов Второго очередного съезда Р.С.-Д.Р.П.", виданий у Женеві 1903 року, є першою за часом і тому особливо видатною пам'яткою мислення з питань права і політики певної частини російської інтеліґенції, яка зорганізувалася у соціял-демократичну партію. Що у цих протоколах маємо справу з інтеліґентськими поглядами, а не з поглядами членів "робітничої партії" у точному сенсі слова, засвідчив учасник з'їзду і один з духовних провідників російської соціял-демократії того часу, Старовєр (А.М. Потрєсов) у своїй статті "О кружковом марксизме и об интеллигентской социал-демократии"[3]

Ми, звичайно, не можемо навести тут всіх випадків, коли під час дебатів деякі учасники з'їзду виявляли дивовижну відсутність правового чуття та повне нерозуміння значення юридичної правди. Досить вказати на те, що навіть ідейні провідники й керівники партії часто відстоювали тези, які суперечили основним принципам права. Так, Г.В. Плєханов, який більше за будь-кого сприяв викриттю народницьких ілюзій російської інтеліґенції і за свою двадцятип'ятилітню розробку соціял-демократичних принципів справедливо визнається найвидатнішим теоретиком партії, виступив на з'їзді з проповіддю щодо відносности всіх демократичних принципів, рівноцінною запереченню твердого і стійкого правового ладу й самої конституційної держави. На його думку, "кожен даний демократичний принцип повинен розглядатися не сам по собі у своїй абстрактності, а у його відношенні до того принципу, який може бути названий основним принципом демократії, а саме до принципу, що проголошує: salus populi suprema lex. У перекладі на мову революціонера це означає, що успіх революції є найвищим законом. І якщо б заради успіху революції потрібно було тимчасово обмежити дію того чи іншого демократичного принципу, то перед таким обмеженням злочинно було б зупинитися. Як на мою особисту думку, навіть на принцип загального виборчого права треба дивитися з точки зору вказаного мною основного принципу демократії. Гіпотетично можливим є випадок, коли б ми, соціял-демократи, висловилися проти загального виборчого права. Буржуазія італійських республік позбавляла колись політичних прав осіб, що належали до дворянства. Революційний пролетаріят міг би обмежити політичні права вищих класів подібно до того, як вищі класи обмежували колись його політичні права. Придатність такого заходу можна було б обговорювати лише з точки зору правила salus revolutiae suprema lex. І на цю ж точку зору ми повинні були б стати у питанні про строк роботи парламентів. Якби у пориві революційного ентузіязму народ обрав дуже гарний парламент — свого роду "chambre introuvable",— то нам варто було б прагнути зробити його довгим парламентом, а якби вибори виявилися невдалими, то потрібно було б намагатися розігнати його не через два роки, а, якщо можна, то й через два тижні"[4].

Проголошена у цій промові ідея панування сили і захоплення влади замість панування правових принципів просто жахлива. Навіть серед членів соціял-демократичного з'їзду, що звикли схилятися лише перед соціяльними силами, така постановка питання викликала опозицію. Свідки розповідають, що після цієї промови з середовища "бундівців", представників ближчих до Заходу соціяльних елементів, було чути вигуки: "Чи не позбавить тов. Плєханов буржуазію і свободи слова та недоторканости особистости?" Але ці вигуки, як такі, що не походили від чергових промовців, у протокол не занесли. Однак на честь російській інтеліґенції треба відзначити, що й промовці, які стояли у черзі, належали, щоправда, до опозиційної меншости на з'їзді, висловили протест проти слів Плеханова. Член з'їзду Єгоров зауважив, що "закони війни одні, а закони конституції — інші" і що Плєханов не звернув уваги на те, що соціял-демократи складають "свою програму на випадок конституції". Інший член з'їзду, Ґольдблат, назвав слова Плєханова "наслідуванням буржуазної тактики. Якщо бути послідовним, то, виходячи зі слів Плєханова, вимогу загального виборчого права потрібно викреслити з соціял-демократичної програми".

Як би там не було, наведена промова Плєханова, безперечно, є показником не тільки вкрай низького рівня правосвідомости нашої інтеліґенції, але й нахилів до її викривлення. Навіть найвидатніші провідники інтеліґенції готові заради тимчасових вигод відмовитися від незмінних принципів правового ладу. Зрозуміло, що з таким рівнем правосвідомости російська інтеліґенція у визвольну епоху була практично нездатна реалізувати навіть елементарні права особистости — свободу слова та зібрань. На наших мітинґах свободою слова користувалися тільки ті промовці, які задовольняли більшість; всі інакодумці заглушувалися криками, свистом, вигуками "досить", а іноді навіть позбавлялися слова фізичними методами. Улаштування мітинґів перетворювалося на привілей невеликих груп, і тому ці мітинґи втратили більшу частину свого значення і цінности, так що їх, врешті, мало цінували. Зрозуміло, що з привілею малочисельних груп влаштовувати мітинґи та користуватися на них свободою слова не могла народитися справжня свобода загального обговорення політичних питань; з неї виник тільки інший привілей протилежних суспільних груп отримувати іноді дозвіл на організацію зібрання.

Убозтвом нашої правосвідомости пояснюється й вражаюча неплідність наших революційних років у правовому відношенні. У ці роки російська інтеліґенція виявила повне нерозуміння правотворчого процесу; вона навіть не знала тої основної істини, що старе право не можна просто скасувати, бо скасування його набирає чинности тільки тоді, коли воно замінюється новим правом. Навпаки, просте скасування старого права призводить лише до того, що тимчасово воно ніби не діє, проте пізніше відновлюється на повну силу. Особливо виразно це відбилося у проведенні явочним порядком свободи зборів. Наша інтеліґенція виявилася нездатною терміново створити для цієї свободи певні правові форми. Відсутність будь-яких форм для зборів хотіли навіть піднести до ранґу закону, як це видно з надзвичайно характерних дебатів у першій Державній Думі, присвячених "законопроектові" про свободу зібрань. З приводу цих дебатів один з членів першої Державної Думи, видатний юрист, цілком справедливо відзначає, що "саме лише голе проголошення свободи зібрань практично призвело б до того, що громадяни стали б самі повставати у деяких випадках проти зловживань цією свободою. І якими б недосконалими не були органи виконавчої влади, у всякому разі безпечніше і правильніше доручити їм справу захисту громадян від цих зловживань, ніж покинути це на сваволю приватної саморозправи". За його спостереженнями, "ті ж люди, що теоретично стояли за таке невтручання посадових осіб, на практиці гірко скаржилися і робили запити міністрам з приводу бездіяльности влади щоразу, коли влада відмовлялася діяти для захисту свободи і життя окремих осіб". "Це була пряма непослідовність", — додає він, — що пояснювалася "браком юридичних відомостей"[5]. Тепер ми дожили до того, що навіть у Державній Думі третього скликання не існує повної і рівної для всіх свободи слова, бо свобода під час обговорення тих самих питань для пануючої партії і для опозиції не однакова. Це тим більше сумно, що народне представництво незалежно від свого складу повинно відображати принаймні правову совість усього народу, як мінімум його етичної совісти.

Правосвідомість будь-якого народу завжди відображається у його здатності створювати організації і виробляти для них певні форми. Організації та їхні форми неможливі без правових норм, що їх реґулюють, і тому виникнення організацій обов'язково супроводжується розробкою таких норм. Російський народ у цілому не позбавлений організаторських талантів; йому, безперечно, властиве тяжіння навіть до особливо інтенсивних видів організації; про це досить добре свідчить його прагнення до общинного побуту, його земельна община, його артілі тощо. Життя і структура цих організацій відзначаються внутрішнім усвідомленням права та не-права, яке живе у народній душі. Цей переважно внутрішній характер правосвідомости російського народу був причиною помилкового погляду на ставлення нашого народу до права. Він дав привід спочатку слов’янофілам, а потім народникам припускати, що російському народові чужі "правові начала", що, керуючись лише своєю внутрішньою свідомістю, він діє винятково за етичними спонуками. Звичайно, норми права та норми моральности у свідомості російського народу недостатньо диференційовані і живуть у з’єднаному стані. Цим, ймовірно, пояснюються й дефекти російського народного звичаєвого права; воно позбавлене єдности, а ще більш йому чужа основна ознака всілякого звичаєвого права — однакове використання.

Але саме тут інтеліґенція і повинна була б прийти на допомогу народові і сприяти як кінцевому диференціюванню норм звичаєвого права, так і більш стійкому їх застосуванню, а також їх подальшому систематичному розвитку. Тільки тоді народницька інтеліґенція змогла б здійснити поставлене перед собою завдання сприяти зміцненню і розвитку общинних засад; разом з тим стало б можливим перетворення їх у вищі форми суспільного побуту, наближені до соціялістичного ладу. Хибна вихідна точка зору, припущення, що свідомість нашого народу орієнтована винятково етично, завадила здійсненню цього завдання і привела інтеліґентські сподівання до краху. На самій етиці не можна збудувати конкретних суспільних форм. Таке прагнення є протиприродним; воно веде де знищення та дискредитації етики і до остаточного притуплення правової свідомости.

Будь-яка суспільна організація потребує правових норм, тобто правил, які реґулюють не внутрішню поведінку людей, що є завданням етики, а їхню зовнішню поведінку. Визначаючи зовнішню поведінку, правові норми, однак, самі не є чимось зовнішнім, бо вони живуть передусім у нашій свідомості і є такими ж внутрішніми елементами нашого духу, як і етичні норми. Тільки висловлені у статтях законів чи використані у житті, вони набувають і зовнішнього існування. Проте, іґноруючи все внутрішнє, чи, як тепер кажуть, інтуїтивне право, наша інтеліґенція вважала правом лише ті зовнішні, мертві норми, які так легко вкладаються у статті та параграфи писаного закону чи якого-небудь статуту. Надзвичайно характерно, що, поряд з прагненням побудувати складні суспільні форми винятково на етичних принципах, наша інтеліґенція у своїх організаціях виявляє вражаючу пристрасть до формальних правил і докладної реґламентації; у цьому випадку вона виявляє особливу віру в статті та параграфи організаційних статутів. Явище це, що може здатися незрозумілою суперечністю, пояснюється саме тим, що у правовій нормі наша інтеліґенція бачить не правове переконання, а лише правило, яке отримало зовнішній вияв.

Тут маємо один з найтиповіших проявів низького рівня правосвідомости. Як відомо, тенденція до докладної реґляментації і реґулювання усіх суспільних відносин статтями писаних законів властива поліційній державі, і вона є характерною ознакою такої держави на противагу державі правовій. Можна сказати, що правосвідомість нашої інтеліґенції й перебуває на стадії розвитку, що відповідає формам поліційної державности. Усі типові риси останньої відбиваються у схильностях нашої інтеліґенції до формалізму та бюрократизму. Російську бюрократію звичайно протиставляють російській інтеліґенції, і це певною мірою правильно. Але при цьому протиставленні може виникнути багато питань: чи такий вже чужий світ інтеліґенції світові бюрократії; чи не є наша бюрократія паростком нашої інтеліґенції; чи не живиться вона її соками; чи не лежить, врешті, на нашій інтеліґенції провина в тому, що у нас створилася така могутня бюрократія? Одне, втім, зрозуміло напевно,— наша інтеліґенція цілком просякнута своїм інтеліґентським бюрократизмом. Цей бюрократизм виявляється у всіх організаціях нашої інтеліґенції і особливо в її політичних партіях.

Наші партійні організації виникли ще у дореволюційну добу. До них приставали люди, щирі у своїх ідеальних прагненнях, що були вільні від усяких забобонів і жертвували багато чим. Здавалося б, ці люди могли втілити у своїх вільних організаціях хоч частину тих ідеалів, яких вони прагнули. Але замість цього бачимо лише рабське наслідування потворних порядків, що характеризували державне життя Росії.

Візьмімо хоча б ту ж соціял-демократичну партію. На її другому черговому з'їзді, як вже говорилося, було розроблено статут партії. Значення статуту для приватного союзу відповідає значенню конституції для держави. Той чи інший статут ніби визначає республіканський чи монархічний лад партії, він надає аристократичного чи демократичного характеру її центральним закладам і визначає права окремих членів відносно до всієї партії. Можна було б думати, що статут партії, яка складається з переконаних республіканців, забезпечує її членам хоч мінімальні ґарантії свободи особстости та правового ладу. Та, напевно, вільне самовизначення особистости і республіканський лад для представників нашої інтеліґенції є дрібницею, яка не заслуговує на увагу; принаймні вона не заслуговує на увагу тоді, коли потрібно не проголошення цих принципів у програмах, а здійснення у повсякденному житті. У прийнятому на з'їзді статуті соціял-демократичної партії найменше здійснювалися будь-які вільні заклади. Ось як схарактеризував цей статут Мартов, провідник групи меншости з'їзду: "разом з більшістю старої редакції (газети "Іскра") я думав, що з'їзд покладе кінець "стану облоги" всередині партії і запровадить у ній нормальний порядок. Насправді стан облоги з винятковими законами проти окремих груп продовжено і навіть загострено"[6]. Але ця характеристика аж ніяк не засмутила керівника більшости Леніна, який наполягав на прийнятті статуту зі станом облоги. "Мене ніскільки не лякають, — сказав він, — страшні слова про "стан облоги", про "виняткові закони" проти окремих осіб та груп і т.п. Відносно нестійких та хистких елементів ми не тільки можемо, ми повинні створювати "стан облоги", і весь наш статут партії, весь наш затверджений віднині з'їздом централізм є ніщо інше, як "стан облоги" для таких численних джерел політичної розпливчастости. Проти розпливчастости саме й потрібні особливі, хоч би й виняткові закони, і зроблений з'їздом крок правильно намітив політичний напрямок, створивши міцну базу для таких законів і таких заходів"[7]. Але якщо партія, що складається з інтеліґентних республіканців, не може обходитися без стану облоги і виняткових законів, то стає зрозумілим, чому Росія досі ще керована за допомогою надзвичайної охорони і військового стану.

Для характеристики правових понять, що панували серед нашої радикальної інтеліґенції, слід вказати на те, що статут зі "станом облоги в партії" був прийнятий більшістю лише двох голосів. Таким чином, було порушено основний правовий принцип, що статути товариств, як і конституції, затверджуються на особливих засадах кваліфікованою більшістю. Керівник більшости на з'їзді не пішов на компроміс навіть тоді, коли для всіх стало зрозумілим, що прийняття статуту зі станом облоги призведе до розколу в партії, отже, ситуація, що склалася, безперечно зобов'язувала до компромісу. У результаті справді стався розкол між "большевиками" та "меншовиками". Але найцікавіше те, що прийнятий статут партії, який став причиною розколу, виявився зовсім непридатним на практиці. Тому менше ніж за два роки — у 1905 році,— на так званому Третьому черговому з'їзді, що складався з самих "большевиків" ("меншовики" ухилилися від участи в ньому, опротестувавши сам спосіб представництва на з'їзді), статут 1903 року було скасовано, а замість нього розроблено новий партійний статут, прийнятний і для меншовиків. Однак це вже не призвело до об'єднання партії. Розійшовшись первісно з організаційних питань, "меншовики" і "большевики" довели потім свою ворожнечу до крайніх меж, поширивши її на всі питання тактики. Тут вже почали діяти соціяльно-психологічні закони, які призводили до того, що чвари і суперечності між людьми, які виникли через притаманні їм внутрішні властивості, постійно поглиблюються і розширюються. Щоправда, особи з сильно розвиненою свідомістю належного у правовому відношенні можуть притупити ці соціяльно-психологічні емоції та не дати їм розвинутися. Але на це здатні лише ті люди, які досить чітко усвідомлюють, що кожна організація і взагалі все суспільне життя засноване на компромісі. Наша інтеліґенція, звичайно, на це нездатна, бо вона ще не настільки виробила свою правову свідомість, щоб відкрито визнавати необхідність компромісів; у нас, у людей принципових, останні завжди мають прихований характер і засновані винятково на особистих стосунках.

Віра у всемогутність статутів і в силу примусових правил зовсім не є рисою, притаманною лише російським соціял-демократам. У ній відбилися виразки всієї нашої інтеліґенції. У всіх наших партіях відсутня направду жива і діяльна правосвідомість. Ми могли б навести аналогічні приклади з життя іншої нашої соціялістичної партії, соціялістів-революціонерів, чи наших ліберальних організацій, наприклад, "Союзу визволення", але, на жаль, змушені відмовитися від цього громіздкого апарату фактів. Звернімо увагу лише на одну дуже характерну рису наших партійних організацій. Ніде не говорять так багато про партійну дисципліну, як у нас; у всіх партіях, на всіх з'їздах ведуться нескінченні обговорення вимог, приписаних дисципліною. Звичайно, багато хто схильний пояснювати це тим, що відкриті організації для нас справа нова, і у такому поясненні є доля істини. Але це не вся і не головна істина. Найсуттєвіша причина цього явища полягає в тому, що нашій інтеліґенції чужі ті правові переконання, що дисциплінували б її внутрішньо. Ми потребуємо дисципліни зовнішньої саме тому, що у нас нема внутрішньої дисципліни. Тут ми знову сприймаємо право не як правове переконання, а як примусове правило. І це ще раз свідчить про низький рівень нашої правосвідомости.

Характеризуючи правосвідомість російської інтеліґенції, ми розглянули її ставлення до двох основних видів права — до прав особистости і до об'єктивного правопорядку. Зокрема, ми спробували визначити, як ця правосвідомість відбивається на розв'язанні організаційних питань, тобто основних питань конституційного права у широкому сенсі. На прикладі наших інтеліґентських організацій ми прагнули з'ясувати, наскільки наша інтеліґенція здатна брати участь у правовій реорганізації держави, тобто у перетворенні державної влади з влади сили на владу права. Але наша характеристика була б неповною, якби ми не зупинилися на ставленні російської інтеліґенції до суду. Суд є тою інституцією, у якій перш за все констатується та встановлюється право. У всіх народів, перш ніж розвинулось визначення правових норм шляхом законодавства, ці норми підшукувалися, а іноді й створювалися шляхом судових рішень. Сторони, вносячи спірні питання на вирішення суду, відстоювали свої особисті інтереси; але кожна доводила "своє право", посилаючись на те, що на її стороні об'єктивна правова норма. Суддя у своєму рішенні давав авторитетне визначення того, у чому полягає діюча правова норма, причому спирався на суспільну правосвідомість. Високо тримати знасено права і втілювати в життя нове право суддя міг тільки тоді, коли йому допомагала жива і активна правосвідомість народу. Надалі ця правотворча діяльність суду і судді була частково заступлена правотворчою законодавчою діяльністю держави. Запровадження конституційних форм державного ладу призвело до того, що в особі народного представництва було створено законодавчий орган держави, покликаний безпосередньо відображати народну правосвідомість. Але навіть законодавча діяльність народного представництва не може відсторонити значення суду для здійснення панування права у державі. У сучасній конституційній державі суд є перш за все охоронцем діючого права; але потім, застосовуючи право, він продовжує бути й творцем нового права. Саме в останні десятиліття юристи-теоретики звернули увагу на те, що ця роль суду збереглася за ним, незважаючи на існуючу систему законодавства, яка дає перевагу писаному праву. Цей новий, з точки зору ідеї конституційної держави, погляд на суд починає проникати і в найновіші законодавчі кодекси. Швейцарський громадянський кодекс, одноголосно затверджений обома палатами народних представників 10 грудня 1907 року, висловлює його сучасними термінами; перша стаття кодексу визначає, що у тих випадках, коли правова норма відсутня, суддя вирішує на основі правила, яке він встановив би, "якби він був законодавцем". Отже, у найбільш демократичного і передового європейського народу суддя визнається таким самим виразником народної правосвідомости, як і народний представник, покликаний творити законодавство; іноді окремий суддя має навіть більше значення, бо у деяких випадках він розв'язує питання одноосібно, хоча і не остаточно, адже завдяки інстанційній системі справа може бути перенесена до вищої інстанції. Усе це показує, що народ з розвиненою правосвідомістю має цікавитися своїм судом і шанувати його як охоронця і орган свого правопорядку.

Яке ж, однак, ставлення нашої інтеліґенції до суду? Відзначимо, що організація наших судів, створена Судовими Статутами Олександра II 20 листопада 1864 року, за принципами, покладеними у її основу, повністю відповідає тим вимогам, які ставляться до суду у правовій державі. Суд з такою організацією цілком придатний для насадження справжнього правопорядку. Діячі судової реформи були надихані прагненням шляхом нових судів підготувати Росію до правового ладу. Перші реорганізовані суди за своїм особовим складом викликали найщиріші надії. Спочатку й наше суспільство поставилося з живою цікавістю і любов'ю до наших нових судів. Але тепер, через більш як сорок років, ми змушені з сумом визнати, що все це була ілюзія, і у нас немає гарного суду. Щоправда, вказують на те, що з перших років запровадження Судових Статутів і досі вони неодноразово піддавалися так званому "псуванню". Це цілком правильно; "псування" проводилося головним чином у двох напрямках: по-перше, велику кількість справ, переважно політичних, було вилучено з ведення загальних судів і підпорядковано спеціяльним формам слідства і суду; по-друге, незалежність суддів щораз більше скорочувалась і суди потрапляли щоразу в більш залежне становище. Уряд переслідував при цьому виключно політичні цілі. І знаменно, що він зумів загіпнотизувати увагу нашого суспільства в цьому напрямку і останнє цікавилося тільки політичною роллю суду. Навіть щодо суду присяжних у нас існувало лише дві точки зору: або політична, або загально-гуманітарна; у кращому випадку, в суді присяжних у нас бачили суд совісти в сенсі пасивного людинолюбства, а не діяльної правосвідомости. Звичайно, може бути, стосовно кримінального суду політична точка зору за наших суспільних умов була неминучою. Тут боротьба за право обов'язково перетворювалася на боротьбу за той чи інший політичний ідеал.

Але вражає байдужість нашого суспільства до громадянського суду. Широкі прошарки суспільства зовсім не цікавляться його організацією і діяльністю. Наша спільна преса ніколи не має до діла з його значенням для розвитку нашого права, вона не повідомляє про найважливіші, з правової точки зору, його рішення і якщо згадує про нього, то тільки через сенсаційні процеси. Проте, якби наша інтеліґенція контролювала і реґулювала наш громадянський суд, який поставлено у порівняно незалежне становище, то він міг би дуже сильно вплинути на зміцнення і розвиток нашого правопорядку. Коли говорять про нестійкість у нас громадянського правопорядку, то звичайно вказують на дефектність нашого матеріяльного права. Справді, наш звід громадянських законів є архаїчним, кодексу торговельного права у нас зовсім немає, і деякі інші сфери громадянського оберту зовсім нереґульовані точними нормами писаного права. Але тим більше значення повинен би був мати у нас громадянський суд. У народів з розвиненою правосвідомістю, як, наприклад, у римлян та англійців, за тих самих умов розвивалася струнка система неписаного права, а у нас громадянський правопорядок залишається у тому ж нестійкому становищі. Звичайно, і у нас є право, створене судовими рішеннями; без цього ми не могли б існувати, і це випливає вже з факту певної постійности у діяльності судів. Але в жодній країні практика верховного касаційного суду не є такою нестійкою і суперечливою, як у нас; жоден касаційний суд не скасовує так часто своїх власних рішень, як наш сенат. Останнім часом і на рішення Громадянського Касаційного Департаменту Сенату сильно впливали мотиви, цілком чужі праву; згадаймо хоча б різку зміну фронту з 1907 року щодо 683 ст. нашого зводу громадянських законів, яка реґулює питання про нагороду осіб, що постраждали під час експлуатації залізниць. Але немає сумніву, що у нестабільності нашого верховного касаційного суду винне значною мірою й наше суспільство, байдуже до міцности і розумности пануючого серед нього громадянського правопорядку. Навіть наші теоретики-юристи мало цим цікавляться, і тому наша сенатська касаційна практика майже зовсім не розроблена. У нас немає навіть спеціяльних органів друку для виконання цих завдань; так, єдиний наш щотижневик "Право", присвячений обороні й розробці формального права, існує лише десять років.

Неуважність нашого суспільства до громадянського правопорядку тим більш вражаюча, що він торкається найбільш насущних та життєвих його інтересів. Ці питання повсякденні і звичайні; від їх розв'язання залежить упорядкування нашого суспільного, родинного і матеріяльного життя.

Якою є правосвідомість нашого суспільства, таким є і наш суд. Тільки з перших складів наших реформованих судів можна назвати поодинокі імена осіб, що справили доброчинний вплив на нашу суспільну правосвідомість; за останні ж два десятиліття з наших судів не висунувся жоден суддя, який став би загальновідомим і завоював би симпатії у російському суспільстві; про колеґії суддів, звичайно, й казати нічого. "Суддя" не є у нас почесним званням, що свідчить про безсторонність, безкорисність, високе служіння тільки інтересам права, як це буває у інших народів. У нас не існує безстороннього кримінального суду; більше того, наш кримінальний суд перетворився на якесь знаряддя помсти. Тут, звичайно, політичні причини відіграють найвирішальнішу роль. Але і наш громадянський суд стоїть далеко не на висоті своїх завдань. Невігластво, недбалість деяких суддів просто вражають, більшість же ставиться до своєї справи, яка вимагає невтомної роботи думки, без найменшої цікавости, без вдумливости, без усвідомлення важливости і відповідальности свого становища. Люди, які добре знають наш суд, запевняють, що щонайменше складні і заплутані юридичні справи вирішуються не на основі права, а внаслідок тої чи іншої випадковости. У кращому разі талановитий і працьовитий повіритель висуває під час розгляду справи ті чи інші деталі, що свідчать на користь його довірителів. Однак часто вирішальним елементом є навіть не видимість права або позірне право, а цілком сторонні міркування. У широких прошарках російського суспільства відсутнє й істинне розуміння значення суду та повага до нього; це особливо відбивається на двох елементах з суспільства, які беруть участь у кожному суді,— свідках та експертах. Надзвичайно часто у наших судах доводиться впевнюватися, що свідки та експерти зовсім не усвідомлюють свого справжнього завдання — сприяти виявленню істини. Наскільки легковажно деякі кола нашого суспільства ставляться до цього завдання, показують такі неймовірні, але досить поширені терміни, як "достеменний" або "чесний кривоприсяжник". "Швидкого суду" для громадянських справ у нас вже давно немає; наші суди закидані такою кількістю справ, що справи, які проходять через всі інстанції, тягнуться у нас до п'яти років. Нам можуть заперечити, що непомірна обтяженість суду є головною причиною недбалого й трафаретного ставлення суддів до своєї справи. Але ж за умови підготованості та поінформованості суддів, зацікавлення судом як з боку його представників, так і з боку суспільства, робота посувалася б вперед, справи розв'язувалися б і легше, і краще, і скоріше. Врешті, за цих умов інтереси правопорядку отримали б таке вирішальне значення, що й кількісний склад наших судів не міг би залишатися у теперішньому незадовільному стані.

Судова реформа 1864 року створила у нас і вільних служителів права — верству присяжних повірителів. Але і тут доводиться з сумом визнати, що, незважаючи на своє існування понад сорок років, верства присяжних повірителів мало дала для розвитку нашої правосвідомости. У нас були і є видатні кримінальні і політичні захисники; щоправда, серед них зустрічалися гарячі проповідники гуманного ставлення до злочинця, але більшість — це лише борці за певний політичний ідеал, коли хочете, за "нове право", а не "за право" у точному сенсі слова. Занадто захоплені боротьбою за нове право, вони часто забували про інтереси права формального чи права взагалі. Кінець кінцем, вони іноді надавали погану послугу і самому "новому праву", бо керувалися більше міркуваннями політики, аніж права. Але ще менше користи принесла наша верства присяжних повірителів розвитку громадянського правопорядку. Тут боротьба за право надто легко витісняється іншими прагненнями, і наші видатні адвокати скрізь і завжди перетворюються на простих ділків. Це є безперечне свідчення того, що атмосфера нашого суду і наша суспільна правосвідомість не тільки не надають підтримки у боротьбі за право, а часто навіть впливають у протилежному напрямку.

Суд не може посідати того високого становища, яке йому призначене, якщо у суспільстві немає цілком чіткого усвідомлення його справжніх завдань. Тому, що такого усвідомлення у нашої інтеліґенції немає, доказів безліч. З цілої маси їх візьмімо хоча б погляди, висловлені випадково у нашій Державній Думі її членами, як виразниками народної правосвідомости. Так, член другої Думи Алексинський, представник крайньої лівої, погрожує ворогам народу його судом і стверджує, що "цей суд страшніший від всіх судів". Через кілька засідань у тій же Думі представник крайньої правої Шульгін виправдовує військово-польові суди тим, що вони кращі від "народного самосуду", і запевняє, що наслідком скасування військово-польових судів "буде самосуд у найжахливішому вигляді", від якого постраждають і невиновні. Це вживання надаремно слова "суд" показує, однак, що уявлення наших депутатів про суд відбивають ще світогляд тої доби, коли суди виносили вирок віддавати засуджених "юрбі на поталу".

Не можна звинувачувати лише політичні умови в тому, що у нас погані суди; винні у цьому й ми самі. За цілком аналогічних політичних умов у інших народів суди все-таки відстоювали право. Приказка — "є судді в Берліні" — відноситься до кінця ХVIII — першої половини XIX століття, коли Пруссія була ще цілком монархічною державою.

Все сказане про низький рівень правосвідомости нашої інтеліґенції сказано не на суд і не в осудження. Поразка російської революції та події останніх років — вже досить жорстокий вирок нашій інтеліґенції. Тепер інтеліґенція повинна піти у свій внутрішній світ, вникнути у нього для того, щоб освіжити і оздоровити його. У процесі цієї внутрішньої роботи має, нарешті, пробудитися й істинна правосвідомість російської інтеліґенції. З вірою, що близьким є той час, коли правосвідомість нашої інтеліґенції стане будівничим і творцем нашого нового суспільного життя, з гарячим бажанням цього були написані й ці рядки. Шляхом гірких випробувань російська інтеліґенція має прийти до визнання, поряд з абсолютними цінностями — особистого самовдосконалення й морального світового ладу,— також і цінностей відносних — найбільш звичайного, але міцного і непорушного правопорядку[8]

З російської переклала Ольга Свідзинська

[1] Див. твори М.К.Михайловського, т.4, С.949.

[2] Там само, С. 952 — Примітка до другого видання. Стаття, з якої взято наведені уривки, написана у вересні 1880 р. У цей час народницький світогляд втратив свій колись цілісний характер, бо більш ніж за два роки перед тим з глибин цього руху виникла партія "Народної волі" для боротьби за політичну свободу. М.К. Михайловський співчував цій боротьбі, а у своїй статті він уже полемізував із слов'янофілами, які, як і раніше, доводили непотрібність ґарантій; про заперечення необхідности політичної свободи він говорить як про факт минулого всієї народницької інтеліґенції.

[3]Див. А.Н. Потрєсов (Старовєр), Этюды о русской интеллигенции, Сборник статей, 2-е изд. О.Н. Поповой. Спб. 1908. С. 253 та наст.

[4] Див. Полный текст протоколов Второго очередного съезда Р.С.-Д.Р.П., Женева, 1903, С. 169 — 170.

[5] П. Новгородцев. Законодательная деятельность Государственной Думы. Див. зб. статей "Первая Государственная Дума", Спб., 1907. Вип. II, С. 22.

[6] Полный текст протоколов Второго очередного съезда Р.С.-Д.Р.П. Женева, 1903, С.331.

[7] Там само, С. 333 і далі.

[8] Примітка до другого видання. Багато хто вважає, що несправедливо звинувачувати нашу інтеліґенцію у слабкості правосвідомости, бо у цьому винна не вона, а зовнішні умови — те безправ'я, що панує у нашому житті. Заперечувати вплив цих умов неможливо, і це зазначено у моїй статті. Але не можна їх звинувачувати у всьому, не можна заспокоюватися на визнанні того, що "наше державне життя занадто довго — протягом багатьох поколінь — нас не виховувало, а розбещувало", що "на загальній зневазі до засади законности, на усвідомленні її безсилля і непотрібности виховувалися цілі покоління російських людей". (Див. В. Маклаков, "Законность в русской жизни", "Вестник Европы", 1909, травень, С. 273 — 274). Якщо ми усвідомили це зло, то з ним не можна більше миритися; наша совість не може бути спокійною, і ми повинні у самих собі боротися з первнем, що нас розбещує. Не гідно мислячих людей говорити: ми розбещені і будемо розбещуватися, допоки не усунуть причини, яка нас розбещує,— і кожна людина мусить сказати: я не повинен більше розбещуватися, оскільки я усвідомив, що мене розбещує і де причина мого розбещення. Ми маємо тепер напружити всі сили своєї думки, свого чуття і своєї волі, щоб звільнити свою свідомість від згубного впливу несприятливих умов. Ось чому завдання часу в тому, щоб збуджувати правосвідомість російської інтеліґенції і викликати її до життя і діяльности.

Про перспективи розвитку «Сокола»: роздуми на тлі пережитого

2009-11-08T05:00:00.000-08:00

Напевно, мені саме тому надзвичайно важко оцінювати розвиток табору на «Соколі», що з цим місцем пов’язано багато особисто-сокровенного, глибоко пережитого і навіки закарбованого в серці. І від цього досвіду неможливо абстрагуватись, щоб поглянути зі сторони, з якоюсь долею об’єктивности на роки енергійної відбудови, часи змін директорів і перереєстрації статутів та фондів. Переконана, що кожен, для кого «Сокіл» став частиною існування, так само ніколи не зможе об’єктивно оцінити ані життя табору, ані своєї власної ролі в цьому житті.
Тож чи варто писати? Говорити щось, чого все одно не зможеш сказати вповні? Що додадуть чи віднімуть твої думки та враження, висловлені на папері? Думаю, варто. І не заради зайняття чиєїсь сторони в чиїйсь суперечці, а для того, щоб про «Сокіл» чули і пам’ятали.

Святиня
Соколу належить бути Музеєм. Це місце освячене присутністю, працею пластунів — знаних і незнаних, героїв і звичайних сумлінних трудівників. І це відчуває кожен, навіть той, хто не дуже заглиблений в історію Пласту. Тут сама земля говорить і розповідає. Але, на жаль, мало що розповідаємо ми, пластуни. Дуже добре, що з’явилася мережева сторінка оселі, на якій друг Андрій Чемеринський скрупульозно збирає і впорядковує кожну найменшу згадку про табір — від ідеї його створення до останнього рішення Управи. Але ж чи заглядають на цю сторінку пластуни, готуючись відвідати «Сокіл», тут таборувати, провести вишкіл? Провідників тоді займає багато інших важливих організаційних справ, а вихованці... Вихованці, як не дивно, не мають звичного для пластуна зацікавлення тим, куди вибираються і що там побачать. Не так давно випала мені нагода зустріти в потязі юначок, які їхали на свій курінний табір (для багатьох — не перший). В дорозі був час на розмови, з яких довідалася, що дівчата практично жодного уявлення не мають про місце свого майбутнього таборування, а коли я назвала станцію, на якій зупинився наш потяг, поцікавилися, чи не працюю я на залізниці. Складно було пояснити, що пластун знає і хоче знати не тому, що його до цього щось змушує, а тому що плекає в серці Божу іскру — потяг до нового і незвіданого.
До таборування на «Соколі» потрібно готуватися. Так само, як готуються до таборування учасники «Золотої Булави» чи «Лісової Школи». Так само, як мав би підготуватися курінь, плануючи свій табір: довідатись, де знаходиться це місце, якими шляхами можна туди дістатися, що є цікавого в околиці і чим цінна для пластуна ця земля. Можливо, такої підготовки треба навіть вимагати від кожного, хто має намір сюди приїхати.
Але й на місці кожен повинен мати змогу довідатись те, чого не дізнався вдома. Якщо юнак першого ж дня не отримає відповіді на свої природні питання: «Чому ці будинки мають імена?» чи «А хто такий Микола Кавка?», — він втратить інтерес і ніяких питань вже не ставитиме. Звісно, я не кажу тримати на «Соколі» штат екскурсоводів (хоча з часом ми й до цього маємо дорости), але створювати якусь можливість почути розповідь про табір-музей від живої людини треба. Можливо, мені щастило, але я не тільки не раз мала нагоду пройти від одного фундаменту до іншого з невтомним другом Татом, а й почути розповіді про таборування у 20-30-х роках від багатьох його учасників, бути свідком відбудови оселі у 90-х. Якось незвично і незручно почуватися зараз в абсолютній меншості... При вході на оселю вже з’явилися інформаційні таблички зі схемою території, і це приємно. Сподіваюся, і інші вказівники не забаряться. Хоча й тоді з ностальгією згадуватиму просту дерев’яну табличку з виведеним на ній акуратним написом...
Музей — така установа, яка щось зберігає і показує. Нам є що зберігати і показувати на «Соколі». На час освячення першого відбудованого куреня «Сокіл» мав серед експонатів не лише фундаменти. Наприклад, у кімнаті Яра Гладкого під склом зберігався його Орден святого Юрія. Думаю, він не втратився, а захований у якомусь надійному місці до «колись». Досвід багатьох шукачів скарбів показує, що такі надійні місця мають властивість перетворюватися на таємні сховки... В церковці на престолі стояв образочок із зображенням скавта з Христом. Тепер велика репродукція цього образа висить на правій стіні, але той, малесенький — це також експонат з історії «Сокола». Розвішана в курені Северина і Оксани Левицьких ще в середині 90-х років інформація давно застаріла і ніяким чином не оновлюється. Натомість музейна фоторозповідь про оселю має бути докладною і зрозуміло описаною. Ще один (власне, не один!) надзвичайний сокільський експонат — книги відвідувачів. Дві останні зараз можна побачити в церковці св. Юра. Їх варто оцифрувати, цікаві записи оприлюднити як тексти на мережевій сторінці. Ці книги — це надзвичайно своєрідна хроніка оселі, адже створена різними людьми: випадковими гостями, які писали щось, «бо так годиться», постійними відвідувачами, які нотували свої спостереження, колишніми учасниками таборів, чиї відгуки завжди щирі і емоційні. «Посвяченому» можна багато чого вичитати й між рядками багатьох записів. Книги відгуків навіть служили зв’язком між пластунами. Наприклад, свого часу мій похресник з Сімферополя залишив повідомлення для мене...

Храм

Про те, що на «Соколі» є церковця, теперішні учасники таборів часто й не здогадуються. Колись це була центральна споруда... Тепер центр оселі перемістився на своє давнє місце — на площу перед куренями. Тоді ж, у перші роки відновленого Пласту, цієї площі практично не було: всю її затіняли кедрові сосни Алеї Чмоли. В цьому місці завжди було темно і навіть дещо страшно, бо дерева, щільно притиснувшись одне до одного, творили вже не алею, а надійний сховок. Там, у сховку, обгороджений додатково невисоким тиночком, ховався величний мальтійський хрест. Це було священне місце, і саме на цьому місці проводилися на Соколі заприсяження. Пригадую собі одне з них. Ніч, під кронами смерек тиша, як в середньовічному храмі. Після слів Пластового Обіту комендант заприсяження Кульбас звертається до лав присутніх: «Хто складав Пластову Присягу на Соколі — вступіть в межі Хреста!» Один крок — і майже вся лава опинилася за тиночком. Я стою поряд з Філософом, і якийсь моторошний холод пробігає по тілу. Можливо, Кульбас схаменувся, а може, так і задумано було, але за мить наступний крок зробили ті, хто складав Пластову Присягу поза Соколом. Далі він говорив новозаприсяженій пластунці щось про велику пластову родину з усіх куточків світу, а для мене думка про унікальність, «вибраність» Присяги на Соколі заступила всі думки і почування...
«Кедрова» Алея Чмоли давно відійшла в історію, а пні від кедрин навіть перестали викликати суперечки навколо їхнього корчунку. Вже ніхто й не згадає, що з того дерева змайстровано ліжка в першому курені. Добре це чи зле — не варто обговорювати, адже це життя, а воно постійно змінює щось, до чого ми встигаємо звикнути. Перед мешкальними куренями з’явилася широка площа, а посередині цієї площі став на першому плані мальтійський хрест. Був час, коли він занедбався, аж поки учасники табору «Життя в Пласті» 2007 року його не відновили. Варто відновити і тиночок навколо нього, і цю напівмістичну традицію сокільських заприсяжень...
Але я задалеко відійшла від теми: збиралась-бо говорити про церковцю.

Насправді церковця для мене й надалі залишається спорудою центральною. І не тому, що це перша споруда на відновленій оселі, а тому що це — церковця. Цікаво воно якось вийшло: будували каплицю, а збудували церкву, адже всередині храм влаштований за всіма правилами: є й престіл, і тетрапод, і місце на іконостас, яке займають простенькі чорно-білі фоторепродукції образків, і навіть тепер «царські врата» з’явилися у вигляді шторки. Хоч юридично, звичайно, капличка: ніякий єпископ цієї церкви не закладав і не освячував. Колись у мене знайшлася ікона Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Також репродукція, але на дерев’яній основі і вкрита лаком. Така ікона довго може служити. То й привезла її на Сокіл, і стала вона чомусь центральною — запрестольною — іконою. Хоча зовсім не їй там місце. Бракує ікони св. Юрія, пластового покровителя, якому присвячена церква. І багато чого потребує направи. Хоча б люстра-свічник, майстерно виконана Іванком Окуневським 16 років тому...

За шістнадцять років неймовірно виросли смереки біля церковці. Саме через них ніхто з теперішніх учасників не помічає церкви: дерева добре затуляють її від людського ока. Видно, доведеться і їх зрізати, а на майбутнє мати науку: щільно посаджені алеї і деревця, залишені для прикраси споруд, за сприятливих умов перетворюються на хащі. Недарма в старих шляхетських парках алеї висаджували переважно з лип. Отож, треба підшукати для таких цілей дерева, що надаються до творення алей і добре почуваються в гірському кліматі.
Можна запитати: а навіщо на Соколі капличка? До храму табори все одно ходять в село, на місці рідко коли відправляються Літургії. І тепер, коли капличка постійно стоїть зачиненою, питання може перетворитися на риторичне. Два роки тому, на згаданому вже таборі «Життя в Пласті», я мала гутірку про релігійне виховання. Говорили про внутрішнє відчуття краси, про потребу усамітнення людини з Богом. Під кінець гутірки запропонувала таборовикам завдання: щоранку після вставання відкривати капличку, а ввечері — зачиняти. «І що?» — запитали мене. «А побачите, що буде», — відповіла, і ця відповідь прозвучала якось загадково-містично, ніби я знаю про якесь чудо, але хочу, щоб вони самі його побачили.

Хай це не виглядає нескромно: я справді знаю про чудо. Тільки спочатку сприймала його не просто як належне, а ще й критично: для мене сокільська церковця була порожньою, у ній не було Христа у Святих Тайнах. У ній не відбувалося найбільше з чудес, коли Господь приносить Себе у жертву, щоб бути поживою для людини. Цей храм був лише місцем для молитви... Друзі переконували мене, що я помиляюсь, і ми навіть гостро дискутували на цю тему. Певно, Господь Сам вирішив мене переконати в тому, що Він справді є в цій церкві. Лише в інший спосіб, не так, як я готова була Його там сприймати... Там, вдалині від людської суєтности і турбот, можна було перебувати як у скиті. Усамітнення на Соколі лікувало рани, повертало спокій, примирювало з ближніми. Це почував не один, хоча кожен по-своєму. ...Встаєш удосвіта, табір ще досипляє, сонце ще не визирнуло з-за гори, а роса така густа, що за кілька кроків робишся мокрим по коліна, — кожен такий ранок переповнює все єство радістю, яка потребує вислову. Тоді йдеш до церковці, відчиняєш навстіж двері (справа треба зафіксувати каменем) і дякуєш Творцеві за ранок і за всі Його дари. Повернувшись до буденного стану, помічаєш, що ти на цій молитві не сам, — від цього приємно, адже й інші переживають щось подібне. А це означає, що й день буде добрим, бо свої почуття ми зафіксували й примножили, їх тепер не так просто розвіяти. Або ж іншого ранку прийдеш — а церковця вже відчинена. Десь може промайнути грішне «не я перший», але його заглушує радість від думки, що твої ближні — разом з тобою. Протягом дня помічаєш, як у вільну хвилинку у розчинені навстіж двері входять діти, по одному чи гуртом, спочатку несміливо, а потім впевненіше. А потім — новачка несе до церковці китичку квітів, а другого дня цілий рій: «Сестричко, ми вже все впорядкували в кімнаті, чи можна, ми приберемо капличку?» Чи їм хтось це казав?..
Виховники табору «Життя в Пласті» розповідали мені згодом про свої враження від цього чуда. Про те, як люди самі почали збиратися на молитву, а потім виринула ідея спільно молитися за хворого хлопчика з сусіднього села, якого вони ніколи не бачили... Про те, як змінювалися учасники і як розв’язувалися дрібні конфлікти...
Ми завжди дбаємо, щоб таборова програма була влаштована так, аби учасники не нудилися і не гаяли час. Ми вважаємо, що добрий витривалий пластун має ходити бадьорим кроком горами і долами, «намотуючи» кілометри і долаючи нові вершини. Чи ж сповняємо ми таким чином те, про що писав Юрій Старосольський у своїй «Великій грі»: «[Пласт] учить відчувати й подивляти красу й могутність Божого твору — Природи; він учить радіти світом і життям. Та понад усе, він учить любити й цінити Божий твір — Людину. Він робить усе, щоб піднести її на висоти, кріпити її духа й тіло, помогти їй сповнити Творцем дане призначення». Чи має юнак змогу відчувати красу й могутність природи, йдучи дворядом і бачачи перед собою зіпрілу спину чи наплечник друга? Чи лишаємо ми дітям, які виростають у сучасному метушливому, перенасиченому інформацією світі, можливість побути на самоті з Богом, коли можна зрозуміти себе самого і оцінити Божий твір — людину? Певне, хіба на нічних стійках...

Таборування
Інструкторський табір на Соколі в системі таборів Українського Пластового Уладу стояв на найвищому щаблі. За словами Андрія П’ясецького, це була «основна школа пластування». Саме на цих таборах скавтмастер Іван Чмола і команда з членів куреня «Лісові Чорти» створили зразок, майже ідеал пластового табору. Відбути табір на «Соколі» було престижно, а разом з тим — нелегко, і не кожен пластун на це наважувався.

В сучасному Пласті подібну роль виконують «Лісова Школа» і «Школа Булавних». Цього року провід «Школи Булавних» шукав місце для свого табору. Думку про «Сокіл» швидко відкинули — через потребу сплачувати окрему суму за факт перебування на оселі. А якраз табір подібного рівня і мав би опинитися на «Соколі», причому безоплатно: дівчата вповні компенсували б своє таборування виконанням необхідних робіт. Чи ж не могли б вони спільними зусиллями відновити місток біля сучасного входу на оселю — від збудованого 1997 року лишилася вузенька кладка з двох дощок? Чи не встановили б вони там зразкові таборові споруди? Чи не знайшлось би для них інших відповідних завдань?

Цього року на «Соколі», як і два роки тому, перебував табір «Життя в Пласті». Його учасники також не марнували часу: до програми було включено точку «Добре діло для Сокола» (вони самі розкажуть про це на сторінках «Пластового шляху»). Але цей табір відрізняється від «Школи Булавних» тим, що розрахований на старших пластунів прихильників, осіб, які не були в юнацтві, а щойно долучаються до організації. Їх ще багато чому потрібно навчити, хоча, навчаючись, і вони можуть прикластися до праці на оселі.
Але що нового я тут пишу? Ці ідеї висловлював друг Кульбас ще 1993 року... І якщо ті чи інші обставини змусили від тих ідей відступити, то нічого нам не заважає повернутися до них рано чи пізно. А краще не рано і не пізно, а просто — тепер. Натомість хто тепер долучається до праці на «Соколі»?
Цьогорічний табір «Життя в Пласті». Обдумуючи гутірку з історії «Сокола», стою на ґанку куреня Левицьких. Звідси чудово видно, як п. Володимир зі сторожем розрівнюють спортивний майдан, возять тачкою і розкидають землю. Назавтра розповідатиму учасникам табору, як те саме 80 років тому робили таборовики... Тоді фізична праця не заважала таборовій виховній програмі: вона була її частиною. На наших сучасних таборах також не бракує фізичної праці: учасники в’яжуть столи, брами, облаштовують кухню. Але яка користь від тієї роботи? Від дечого — практична (як от столи чи лятрини), від іншого — навчальна та естетична (як от брами та вежі). Мине тиждень, і всі ці споруди, на які нерідко береться не сухостій, а живе дерево, буде розібрано і, скорше за все, спалено. А юнаки поїдуть додому з новими вміннями, які вони навряд чи застосують у звичайному житті. От так і виходить, як з тими синами генерала Капустянського, які, хоча й навчились на пластовому таборі в’язати з десяток вузлів, не вміли батькові зав’язати краватки... Пластова піонірка має стати врешті «прикладною». Бо негоже будувати триповерхові брами, коли в сусідньому селі самотній бабусі нема кому направити паркан. Негоже вправлятися у влаштуванні тимчасових зручностей, коли мешканці околиць намагаються привести до ладу свої подвір’я і вулиці після повені. Ми маємо стати гнучкішими і відкритішими у всьому, в тому числі й у способах таборування. Програма від того не постраждає, а навпаки — виграє. Адже ж ми виховуємо якихось там громадян...

Про «Сокіл» можна писати ще багато — на все місця не вистачить. Наостанок хотіла б ще згадати про одну дрібничку, яка дуже разить. На початку XX століття люди почали масово творити такі неоковирні слова — абревіятури. Особливо багато їх було в Совєтському Союзі. У нашому сучасному житті їх також не бракує. Чим більше структура чи спільнота замикається на собі, тим більше в ній незрозумілих термінів і абревіятур, які не надаються до розшифровування. В самій назві Пласту в Україні можна заплутатися: чи це «НСОУ», чи «НОСУ», чи яке «УНСО»? Тепер до низки цих слів додався «ПТМ». Якщо це про Сокіл — прошу, не називайте його так страшно… Він на таке не заслуговує.

Пластовий шлях, ч. 3 (159) за 2009 рік

Соловецькі відгуки

2009-08-17T18:35:00.000-07:00

Нещодавно повернулась із Соловків. Враження різні, для їхнього викладу потрібно трохи часу. Тому поки що тільки розташувала в connect-і деякі фотографії (переглянути можна тут: http://connect.ua/album-177459). Майже повна добірка знімок на Пікасі: альбом http://picasaweb.google.com/triphilon/200908# і все, що має назву "Соловецька проща 2009".

У Львові вже більш як півроку ремонтують вулицю Наукову

2009-06-18T07:42:00.000-07:00

Якось минулого року в грудні, коли на розі Наукової і Тролейбусної ще стояла, хоч і добряче потріпана вітром, табличка, не полінувалася вийти з дому і сфотографувати. Принаймні для історії. На тій табличці виконавці обіцяли провести капітальний ремонт вул. Наукової до 14 грудня.
Рух на парній стороні вулиці став жвавіший, тому в магазини і в інших справах намагалися ходити по непарні, ремонтованій стороні. Там можна було поспостерігати за роботами, оглянути техніку, подивуватися, чому ж це по закритій вулиці гасають машини...
13 грудня непарну сторону Наукової відкрили для транспорту. Так, впоралися вчасно, але лише з половиною вулиці. А то й менше: там бордюрчики на частині вулиці доставляли цілу зиму, а обіцяний у статті вище "технічний тротуар" не завершений і досі.

Приблизно 15 грудня впав сніг, так що очікувати продовження ремонту не доводилось.
З одного боку машини їздили новою дорогою, з другого - обминали ями, які поутворювалися після того, як більш-менш здорове покриття було здерте.

Протягом зими фірма кілька разів намагалася відновити роботи, але щоразу чудова до того часу погода негайно змінювалася на хляпанину зі снігом, як тільки "Балтом Україна" (?) починав якийсь рух.
Зрештою, сніг таки зійшов. На місцях, де мали з’явитися "технічні тротуари", лежала мокра жовта глина, а щебінь, яким засипали величезні ями на парній стороні дороги, вперто розлітався з-під коліс авто на різні боки. Цікаво, скільки машин цього щебеню таким чином порозкидали по місті?
А весна радісно пробуджувала місто від холодної дрімоти. Ось уже на наших розкішних липах почали набухати бруньки... Але що це?! Під отруйне дзижчання якихось непроханих дроворубів липи почали хилитися і ронити гілля... Деякі, здорові і сильні дерева зрізали під корінь, а ті, що почали були вже минулого року гинути, тільки підстригли.
Біля всього цього поралися дядьки в зелених курточках, які слабо йшли на контакт, а зрештою на питання: „Чому зрізали липи?” відповідали: „А я що, знаю? Мені сказали...” Один таки спромігся пояснити: „Там карман буде, щоб маршрутки заїжджали... Тільки далі”. Лишалося тільки чекати, коли цей рейвах скінчиться, щоб стало зрозуміло, де садити нові дерева, і вірити, що понищені липи відживуть, бо поки істота не мертва цілком, вона таки сильніша за людину.
Аж одного пізнього вечора, повертаючись з центру, побачила двох дядьків у якихось інших курточках, які завзято копали яму на моріжку. Здивувалася і підійшла запитатися: невже дерева садитимуть? Щасливим тоном, який зраджував людину, переконану в тому, що робить величезну добру справу для людства, один відповів: „Ні, це для дорожніх знаків яма!”
І знаки з’явились. Вони просто перекривали парну сторону Наукової. Вже без жодних обіцянок завершити капітальний ремонт, без термінів робіт і без координат виконавців. Просто цеглина.
Другого дня через наше подвір’я почався жвавий рух. Водії лаялись, сигналили, але таки їхали — один за одним, цілісінький день. Був Великий Четвер. У Великий Четвер у Львові хтось затіяв ремонтувати вулицю...
Очевидно, що ні того дня, ні наступного, ані на сам Великдень ніхто нічого не ремонтував. Єдине, що змінилося, — ями, з яких вилітали камінчики, вкрили звичайним шаром асфальту.
Хитромудрі „місцеві” і не дуже місцеві водії швидко второпали, як минати бетонні перешкоди на дорозі. Заїжджали на самому розі, під світлофором на тротуар і попри колишній магазин „Катерина” (теперішні „Меблі”) і овочевий кіоск викочувалися на дорогу в двір. Скоро вони виявили, що на тій стежині можна навіть влаштувати „двосторонній рух”. М’якенький весняний ґрунт швидко не витримав несподіваного навантаження, так що ані асфальтованої доріжки, ані зеленого моріжка на розі Наукової і Тролейбусної скоро не стало.
Цікаво, яка фірма і чиїм коштом збирається ці доріжки ремонтувати?..
Найсмішніше було, коли якась інша, явно не „наворочена” фірма без новітніх технологій взялася ремонтувати і Тролейбусну в тому ж кутку. Страшно уявити, скільки смаковитих чоловічих прокльонів полетіло на голови цих майстрів, дурної влади і пана мера за цей ремонт. Тим завзятим робітникам я також була примудрилася поставити, як на мене, цілком логічне запитання: чи поставили вони попередження про свій ремонт хоча б на Стрийській і на Володимира Великого, щоб всі ці водії знали, що нема сенсу сюди їхати. У відповідь мені пробурчали щось нерозбірливе, а в очах можна було прочитати тільки подив: невже таких, як я, ще й випускають з психлікарні?
Сьогодні 18 червня. Наукову закрили 17 квітня і не збираються ані ремонтувати, ані відкривати такою, яка є. Водії, правда, якось відсунули один бетонний блок і тепер пропихаються у щілину в перешкоді, а далі вільно собі їздять порожньою дорогою.
Боюся, питання про те, скільки це ще триватиме, виявиться таким же безглуздим... Та й кому його адресувати? Тут вже ніби ніхто й не причетний до цього епохального ремонту. Жодних „турків”, „чехів”, „словаків”, „македонців” нема, щоб їх питати (та й не було ніколи, не вірте, люди, тим байкам!) Може, вже й "Балтом Україна" не існує — закрили за якісь махінації? А може, зметикували, що передові технології заміни комунікації під новим дорожнім полотном не спрацюють на сокільницько-скнилівецьких болотах? Хто зна...
Тільки от скоро наш мер знову буде звітувати про бурхливу діяльність з реконструкції міста. І про ремонт Наукової напевно прозвітує. Бадьоро і впевнено. А що?

Ольга Свідзинська

P.S. Ось довідалась з повідомлень в інтернеті, що продовження епопеї слід очікувати в серпні. Разом з там в шаленому плані реконструкції міста ремонт практично всіх суміжних вулиць, і він також задуманий у 2009 році... То може, таки варто відкрити трасу?

P.P.S. Днями на непрацюючому світлофорі біля ВАМу постукались машини. Валялися уламки фар і ще чогось. 24 липня на тому ж місці, на світлофорі, лежав парубок з розбитою головою... Поки я з’їздила на Любінську, зайшла в банк і повернулася (загалом 40 хв.), хлопця вже забрала швидка, аДАІшники закривали просмик на праву частину Наукової і міряли метри до місця, де лежав парубок.
Говорила з ДАІшником. Сказав, що включати світлофори — то не від них залежить, а від міськради. "Ви собі й так можете йти по переходу..." Мені стало дуже цікаво — чи пробував він по тих переходах пройти, тільки без форми.

Коли допомагати іншим?

2009-03-27T03:11:00.000-07:00

Щороку в передріздвяний час в Україні активізуються всілякі допомогові акції. Одні громади до цього вже звикли, для інших це явище є новим, ще інші чекають з нетерпінням нагоди хоч якось стати корисними.
Проте все має свій кінець. Відгомонять свята, стихнуть голоси акторів, зникнуть скриньки для пожертв із крамниць, закінчаться красиво запаковані подарунки... І що ж? До нового Різдва? Але ж наші ближні, що потребують допомоги, не зникають одночасно з нашим ентузіазмом цю допомогу надавати!
Ні, я аж ніяк не хочу ствердити, що ми зовсім нічого не робимо протягом року. Існує, приміром, доволі „молода” акція „Скільки коштує любов?”, започаткована куренем «Степові відьми» у Дрогобичі та Львові, в рамках якої молоді добровольці щотижня (і навіть частіше!) відвідують діток в інтернаті, спілкуються з ними, проводять заняття та ігри. Або програма Марічки Артиш „Українська родина”. Пригадую, коли вона зароджувалася, серед різних елементів планувалося впровадити взаємодопомогу між родинами — не лише обмінюватися матеріальними засобами, а й надавати послуги одне одному (кожен щось та й вміє!). Програма давно завершилася, але Марічка не припиняє допомагати іншим...

Звісно, перелік можна продовжувати, і це тішить, але наскільки цього всього мало порівняно з тим, що ми (зокрема, й пластуни), зважаючи на наш потенціал, могли б робити! І для кожного з нас знайшлась би якась вартісна справа.
Ось доволі простий приклад. Кожна родина завжди має якісь непотрібні речі. Зрозуміло, сміття вона викидає, і воно потрапляє в основному на сміттєзвалище (якусь частину, якщо родина „просунута”, здає на переробку, частина — передусім пластик — розлітається по світі; але не про те мова). Але є речі, які ніби й могли б ще послужити, які шкода викидати, до яких звикли... Все це накопичується вдома, а коли назбирується критична маса, проблема стає гостро: куди це подіти? Спробуймо проаналізувати, які є шляхи розв’язання цієї проблеми.
Шлях перший: винести і покласти на смітник. Ану — забере хтось. Реальна доля тих речей: якщо підбере хтось із алкоголіків — скорше за все, піде перекупкам на базар; якщо припаде на вивіз сміття чи на підвищену активність двірнички — потрапить на звалище, а звідти, можливо, заберуть ті ж алкоголіки.
Шлях другий: добре поміркувати і вибрати серед своїх знайомих того, кому це може бути потрібним. Хоча цей шлях далеко не завжди виявляється реальним. Суспільство влаштоване так, що в більшості своїй люди спілкуються з людьми свого кола: такими ж за віком, інтересами, рівнем матеріальної забезпеченості, місцем замешкання тощо. Таким знайомим просто непотрібні ваші штани або чайні сервізи: вони й своє не знають де подіти. Крім того, сучасний спосіб життя людей, зокрема у містах, все більше обмежує їхні реальні контакти з іншими, і часто ми просто елементарно не знаємо, чим живуть і чого потребують найближчі сусіди на вулиці чи в під’їзді.
Шлях третій: відвезти на дачу чи в село. Нехай там полежить — а раптом знадобиться?
Шлях четвертий: ну як же, всі речі можна віднести в пластову домівку, їх відсортують і відвезуть в інтернат... Звісно, а куди відвезуть одяг для дорослих чи той самий чайний сервіз?
Шлях п’ятий: шукати допомогові організації, які приймають речі. Це, виявляється, не так вже й просто. Свого часу я звернулася в кілька парафій у Львові, обдзвонила різні благодійні фонди — реакція всюди була одна: «Ні-ні, ми гуманітарку не беремо... Ми роздаємо тільки». І лише спільнота «Оселя», яка опікується безпритульними, не просто відгукнулась, а й прислала по речі власний транспорт. Не краща ситуація і в інших містах і містечках України. Не вірите — введіть пошуковий запит «віддати вживані речі» в Інтернеті, і переконаєтеся.
Ось і нагода для пластунів виконувати свій головний обов’язок! І це не заклик: у Львові така робота вже розпочалася. Наприкінці 2008 року за сприяння працівників відділу соціальної роботи Сихівського району Львівського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді пластуни надали родинам, що перебувають у скрутних життєвих обставинах, не тільки різдвяні подарунки, а й різноманітні речі (одяг, взуття, іграшки, художні книжки). Лише в грудні — січні 83 родини Сихівського мікрорайону Львова та родини з інших районів змогли прийти і підібрати для себе те, що було їм необхідне.
Очевидно, варто згадати тих, хто започаткував цю справу акцією «Допоможи тому, хто живе поруч». А це пл. сен. Іроїда Винницька, Гр, з Канади (надала книжечки УПЛДМ), пл. сен. Марічка Артиш, Гр, з Івано-Франківська, Дарія Самотулка з Америки (надали одяг для дорослих), пл. сен. Галина Потюк зі Львова (організатор акції; надала харчі), ст. пл. гетм. вірл. Марта Червінка (організатор акції «Святий Миколай для дітей сиріт»), пл. уч. Христя Цимбровська (організувала передачу солодощів та речей від станиці до ЛМЦСССДМ).
Приємно, що ця справа не стала однією з серії передріздвяних акцій: вона триває й досі. І зараз кожен львівський пластун (і непластун, очевидно) може зателефонувати до подруги Галі Потюк і запропонувати свою допомогу. Але щоб зробити таку допомогу стабільною, потрібні два наступні кроки: відповідне приміщення для зберігання речей і відповідна юридична форма. На жаль, центри соціальних служб як державні структури не мають відповідних складських приміщень, натомість вони можуть надати свої юридичні, інформаційні, педагогічні послуги. У їхньому віданні — багатодітні сім’ї, одинокі матері, малозабезпечені сім’ї, опікунські та прийомні сім’ї, будинки сімейного типу, сім’ї, в яких є діти чи молодь з особливими потребами. Отже, вони за своїми службовими обов’язками знають тих, хто потребує допомоги, можуть поширити інформацію, ознайомлені з законодавством, зрештою, розуміють психологію цих людей. А серед дорослих пластунів Львова чимало таких, що могли б заснувати благодійну організацію, піднайти приміщення або просто надати речі.
Можливо, саме ви готові допомогти? Долучайтеся!

ст. пл. Ольга Свідзинська

2008-02-28T02:18:00.000-08:00

Вавилон

Вдивляюся уважно у двi фотографiї. На них горять близнюки Всесвiтнього торговельного центру в Нью-Йорку. Дивлюся і пригадую враження, якi залишило в моєму серцi 11 вересня…

Я не була в Нью-Йорку i не хочу там бути. Будь-яке мiсто, яке претендує на те, щоб бути великим, завжди викликало у мене вiдразу i почуття дискомфорту. В дитинстві я жила в Сiмферополi, i це мiсто пригнiчувало мене своїми нерозважними розмiрами. Поїздка до знайомих чи родичів на другий кiнець мiста була схожа на виправу в далекий світ, і тому спілкування переважно обмежувалося телефонними розмовами. Краще ходити до найближчого села i насолоджуватися життям. На шостому поверсi дев'ятиповерхового будинку було з рiзних причин незатишно. Колись з вікна вiдкривався чудовий вигляд на лiси i розкiшний Чатирдаг. Потiм напроти збудували ще два будинки, i не стало видно майже нiчого. Будь-яка дитяча забава супроводжувалася нав'язливим передчуттям, що ось зараз ти чи хтось з менших зробить щось необережно, i знизу прийдуть сваритися, що ми заважаємо їм жити. Коли я бачила на лавочцi свою сусiдку, я наперед знала, що вона зараз спитає, чому вчора чи минулого тижня ми так сильно тупотiли.

Менi не подобаються розмiри Москви i Варшави. Не знаю, якi жахливi обставини повиннi змусити людину там оселитись. Менi тяжко не помiчати бетонної стелi, яка висить просто у мене над головою, а зашторенi вiкна створюють моторошне вiдчуття замкненого простору. Кручена і брудна середньовiчна вуличка для мене є затишнішою i приємнішою, бо вона жива. Там немає жодних вигод, там тiсно i темно, і все ж старі кам'яниці природнiші, нiж бездушнi споруди XX столiття.

Я не бачила нью-йоркських близнюків чи iнших їм подiбних будинкiв. Думка про те, що хтось таке будує, а хтось інший там працює (нехай навiть не живе, а лише працює), викликала тiльки спiвчуття до цих нещасних. Чи вони забули, що не птахи i що їм властиво ходити по землi, яка їх годує i яка дана їм в дар вiд Бога? І якась доля усвiдомлення гiгантської висоти цих споруд завжди супроводжувалася нав'язливим питанням: а що буде, коли воно впаде?

11 вересня менi довелось абсолютно випадково побачити по телебаченню всі сумні події. Перша думка, яка прийшла до моєї свiдомости i не залишила її досi, була: ось падає сучасна Вавилонська вежа. Колись вавилонці, опановані гординею, заповзялися збудувати вежу, яка б досягала небесних сфер. Вони розпочали зухвалу гру з Богом і через те програли. Сучасні будівничі, натхнені здобутками технічного прогресу, збудували споруди міцніші і вищі. У них була своя прагматична мета — заощадити площі міст, але одночасно проглядалася й давня, можливо, неусвідомлена, гординя: збудувати вище, ніж у сусідів, потрапити до Книги рекордів Гіннеса… Розповідають, що вони також не забули відновити зухвалу гру з Богом, бо з висот Всесвітнього торговельного центру можна було відправити Йому "телеграму". Чи міг бути інший вислід цієї гри? Вони програли — і за свій програш заплатили дуже високу ціну.

Чому люди не можуть засвоїти помилок своїх попередникiв?

Але це думка, яка майнула першої миті. Далі прийшов жах від усвідомлення того, що невинні люди гинуть тисячами, можливо, гинуть також українці, які напевно там працюють… Нещастя, яке заторкує близьких людей, друзів чи знайомих, сприймається як власне. Прислухаюся уважно до телеповідомлень, але дуже скоро свіжа інформація вичерпується. Розгубленi коментатори сидять у студiях i не знають, що мають говорити. Хоча від початку подій минуло вже три години, на екрані знову i знову хаотично повторюється та сама картина: лiтачок величиною з середнього птаха щезає в поверхах величезної споруди. Минає кiлька секунд, i з протилежного боку виривається хмара чорного диму. Лiтачка бiльше немає. Є тiльки два гiгантських смолоскипа, якi палають над свiтом. Потiм вони велично осідають один за другим. Величезна балка вiдривається i маєстатично летить всередину всiєї споруди. Лишається гора палаючих уламкiв...

Страшно? А хiба ж сучасна людина не звикла ще до таких картин, а може, й жорстокiших? Все це ми бачили вже давно у виглядi бойовикiв i комп'ютерних iгор. Чи це не черговий американський бойовик, дуже ефектно вiдзнятий? На жаль, вiртуальна реальнiсть вже призвичаїла людство до жахливих картин. Складно собi уявити, що це не фiльм.

Другого дня на першій програмі українського радiо обговорюють питання маскультури. Що робити з засиллям американських бойовикiв на екранах телевiзорiв та комп'ютерiв, якi виховують жорстокiсть в молодих людях? Мало. Треба ставити питання про всю американську маскультуру, про жорстоку музику, про комп'ютернi iгри, про порнографiю i розпусту. Про все, чим щедро обдарувала Европу вiльна Америка. Треба говорити про економiчний та духовний iмперiалiзм, про американське месiянство, з яким вперто, але безуспiшно змагається месiянство росiйське. Треба визнати, що два iдоли-близнюки, символи всевладного божка пiд назвою долар, впали, i тепер ми мусимо почати нове життя, звернене до Бога i до людей... Треба говорити... Але свiт мовчить.

Президенти i королi наввипередки висловлюють спiвчуття американському народовi в особi Президента Буша i засуджують тероризм в усiх його проявах. I чомусь нiхто не бачить, що насправдi це все не спiвчуття, а страх опинитися серед ворогiв, адже сказано цілком недвозначно, що хто не заплямує тероризму, з тим Америка готова воювати... Нарештi уряди свiту офiцiйно визнають васальну залежнiсть вiд Сполучених Штатiв.

Америка розпочинає неоголошену вiйну з Афганiстаном, яку складно назвати вiйною, а радше придушенням непокірних. Держави свiту й тут поспiшають висловити свою солiдарнiсть i пообiцяти вiйськову пiдтримку, щоправда, сподiваючись, що до її надання справа не дiйде. На превеликий жаль, серед них опинилася й Україна. Супергуманна Америка слідом за бомбами скидає на Афганiстан гуманiтарнi вантажi у мiшечках з крильцями, щоб, бува, не розбилися, i чомусь нiхто не наважується голосно сказати, що це цинiчно, а протести Всесвітньої організації лікарів звучать надто тихо серед загального схвалення.

Несподівано Росія стає одним з найвпливовіших союзників Америки. Російські політики відверто оголошують про кінець "холодної війни": "новый враг найден!" Невже світ досі тільки тим і займався, що шукав нового ворога? Невже немає жодних інших чинників, здатних духовно об'єднати держави, окрім війни? Про це також мовчать.

А втiм, чи справдi ніхто не говорить? Говорять звичайнi люди. Через два днi на рiзних сторiнках в Iнтернетi можна було прочитати безлiч політичних анекдотiв. Над людським горем не смiються. Це роблять хiба божевiльнi. Натомiсть якщо починають складати політичні анекдоти, значить, правду треба шукати не в офіційних повідомленнях. За радянської влади вся правда, яку не можна було говорити, висловлювалася за допомогою цього жанру, як в Середньовiччi — устами блазнiв. Що ж кажуть анекдоти? "Уряд Сербiї вимагає видати Бiла Клiнтона, головного обвинуваченого у справi терактiв у 1999 роцi". Це є одна з вiдповiдей на питання "чим завинила Америка".

Проти початку бойових дій активно протестують студенти усього світу, а також молодь держав, давно викреслених Сполученими Штатами з політичної карти.

Аналіз причин теракту намагаються проводити вчені-політологи та публіцисти в різних країнах світу, в тому числі й в Америці. Їхні виважені і не дуже виважені статті можна також прочитати в Інтернеті. Одні схильні звинувачувати Америку в усіх смертних гріхах, інші шукають помилок у зовнішній політиці. Деякі друковані засоби масової інформації публікують матеріали з Інтернету, як це зробила, наприклад, польська "Газета виборча" (17-18 листопада 2001), помістивши статтю американського історика Тоні Юдта, професора Нью-йоркського університету, який проводить докладний критичний аналіз міжнародної ситуації на початку війни в Афганістані і можливих наслідків тих чи інших кроків Америки. Але, на жаль, для широких мас, які ще досі більшість інформації отримують через радіо і телебачення, а читати газети вже відвикли, думки і прізвища цих науковців залишаються невідомими. Радіо- і телепередачі різноманітних станцій майже стовідсотково повторюють інформацію, що походить з офіційних чи майже офіційних джерел США. А ці джерела зовсім не цікавляться жодними причинами. Для чого, якщо перш за все треба помститися? Про жертви також говорять дуже мало, та й то переважно для того, щоб обґрунтувати потребу помсти.

Власне, питання про причини мало бути поставлене не тепер. Воно мало пролунати о 9:03 з вуст Президента Буша. Це було природне, i люди того чекали. Цього чекали також вони. Видно, Президента Буша не вистачило на це. А може, вiн чудово знає вiдповiдь, але вона не збiгається з його i всiєї Америки полiтичними iнтересами?

Всi свiдомi українцi знають, чому ризикували життям, а часто iшли на смерть молодi українськi хлопцi з ОУН. Для них існувала вища цiннiсть, нiж їхнє власне життя, і цією цінністю була національна свобода. Світова спільнота, на допомогу якої сподівалися українські політики, покинула Галичину напризволяще. Польська держава не бажала надавати українцям жодних національних прав, навпаки, створювала такі умови, які сприяли виникненню підпільних і бойових організацій, штовхали молодих хлопців на атентати. В тій політичній ситуації, у якій опинилися тоді західноукраїнські землі, ці хлопці не бачили iншого виходу. Голос Митрополита Андрея, який з любов'ю i сльозами кликав їм "Не убий!", був голосом волаючого в пустелi. Для них на першому планi була iдея. Знаходилось люди, що називали їх бандитами i фанатиками, але ми зараз не засуджуємо тих українських хлопців, хоч вони вбивали iнших, вбиваючи себе. Чому ж ми, українцi, готовi засудити тих незнаних нам хлопцiв-мусульман, готовi назвати їх бандитами i фанатиками, не спитавши їх i не зрозумiвши, яка сила штовхає їх на їхнi вчинки? Забуваємо, що і їх і нас судитиме Той, хто має право судити і хто єдиний розсудить справедливо. Натомість ми схвалюємо помсту i не чуємо голосу Святiшого Отця, який кличе: "Не убий!"

Християнські засади виявилися занадто складними для впровадження у життя світу. Політикам важко зрозуміти, як покривджена держава може просити пробачення замість того, щоб відповісти тим самим. Та причин для вибачення, здається, й не може бути, адже Америка нікому шкоди не робить, свої блага накопичила завдяки мозольній праці багатьох людей, а тепер великодушно дозволяє цими благами користуватися, бо відкриває двері для всіх, незалежно від національності, релігії чи раси. Це передова країна, і дуже дивно, що знайшлися люди, які її не люблять. Вони є заздрісними злочинцями, і їх негайно належить покарати, щоб більше нікому й на думку не спадало робити подібні вчинки.

А чи ж справді немає підстав для вибачення? Такі підстави є і залишаться, допоки в світі вмиратимуть мільйони через недоїдання і хвороби, допоки існуватиме поділ на "розвинені" і "слабо розвинені" країни, допоки нами керуватимуть не закони правди і любови, а закони успіху, за якими кожна людина, яка не може повноцінно сама себе обслужити, трактується як нижча. Ніхто не може претендувати на якісь права, не усвідомивши і не виконуючи своїх обов'язків супроти інших людей. Тим більше ніхто не може втручатися в життя інших народів і країн, навіть з благородною метою, ставлячись до них зверхньо.

Яким мав би бути лад у сучасному світі? Не мені про це говорити. Все це сказано не раз великими авторитетами, до яких провідні держави не прислухаються, бо для встановлення справедливого ладу на землі і утворення світової спільноти їм потрібно багато чим поступитися. Це чітко висловлює Іван Павло II у багатьох посланнях та енцикліках. Зокрема, у "Посланні з нагоди святкування Всесвітнього дня миру" 2000 року він пише: "Розвиток окремого політичного суспільства не повинен суперечити принципові загального добра для всього людства, що виражений у визнанні й повазі прав людини, які у 1948 році були санкціоновані у Всесвітній декларації. Тому необхідно відмовитися від тих негуманних ідей та їх практичного впровадження, які часто зумовлені локальними економічними інтересами. У цій новій перспективі ті політичні, культурні й суспільні особливості та відмінності, на яких організоване людство, є легітимними настільки, наскільки вони сумісні з членством у єдиній людській родині, як також з моральними і правовими вимогами, які з нього походять". Моральна ситуація в сьогоднішньому світі докладно проаналізована в енцикліці Evangelium Vitae: "«Право» перестає бути правом, оскільки вже не спирається на міцні підвалини недоторканости особи і підпорядковується владі сильнішого. Відтак демократія, зраджуючи власні засади, по суті перероджується в тоталітарну систему".

Але всіма цими застереженнями нехтують, бо вигідніше і простіше тримати цілий світ у руках, одночасно називаючи свою поведінку красивими словами.

Колись в світі існувала торгівля невільниками і процвітало рабство. Цивілізоване суспільство засудило такі негідні дії. Натомість сучасне цивілізоване суспільство стримує розвиток молодих країн, що стимулює багатьох їхніх громадян виїздити на заробітки, несуттєво, легально чи нелегально. Заробітчани потрапляють в повну залежність від господарів, виконують чорну роботу майже безоплатно, а в разі передчасної відмови від праці не отримують ані копійки навіть на дорогу додому. Це в кращому разі; всі чудово знають, наскільки часто жінки, приїхавши працювати, стають жертвами сексуальних збочень господарів, і в результаті, замість щось набути, втрачають здоров'я, власну родину, сенс життя і людську гідність. Для молодих перспективних вчених створюються всі умови для того, щоб вони виїжджали за кордон і своїм інтелектом підносили добробут чужих людей, але ніхто не забезпечує їх побут, а коли стають непотрібними, викидають їх геть. Чи тепер ніхто не засуджує новітнього рабства лише тому, що воно вже так не називається? Чи ж це не фарисейство?

В першій половині 1990 років у Львові було викрито лікарів, які продавали новонароджених дітей за кордон для операцій з перестановки органів. Лікарів судили, але ніхто не судив тих мільйонерів, які були готові продовжити на рік-два своє життя коштом життя чужої дитини. Натомість вигадали клонування людини, щоб можна було проводити на ній негідні експерименти. Чи така підміна зроблена лише для заспокоєння сумління?

Зовсім нещодавно, за часів Радянського Союзу, при мовчазній байдужості "світової спільноти" гинуло безліч людей в тюрмах і концтаборах, від голоду і тортур не тільки на теренах імперії, а й по численних колоніях. А провідники держав, тремтячи перед привидом атомної війни, загравали з генсеками і зміцнювали знищену війною Німеччину. Тепер американцям вистачає зухвалости заявляти, що вони відбудували Німеччину, бо почувалися винними перед людьми, проти яких воювали. А про те, що ними керував страх перед комуністичною імперією, не згадують…

Чи ж не Америка була однією з тих держав, які, бачачи загрозу демографічного вибуху, змушували Китай вводити закони, що обмежують народжуваність? Ніхто не підрахує невинних жертв такої політики, бо їх, теж для заспокоєння сумління, прийнято вважати "щенелюдьми". Якщо міркувати категоріями помсти, то і десятка завалених веж-хмарочосів не стане, щоб відплатити загибель тільки китайських дітей. Чи не чуєте, як голос крови мільйонів ваших ненароджених братів і сестер кличе до Бога?!

В той час, коли відносно невелика кількість населення Землі користає всіма можливими і неможливими благами, мільйони дітей в безлічі країн світу приречені на смерть на першому році свого життя. Вони не потребують милостині, а потребують, щоб до них поставилися як до ближніх і допомогли їхнім батькам забезпечити їх найнеобхіднішим. Те, що роблять люди, які ще здатні сприймати чужу нужду як свою, — це крапля в морі, і зусилля всіх допомогових організацій не дадуть потрібних результатів, поки "заможний світ" не визволиться з неволі споживацтва.

Америка веде війну, яка, до речі, не розв'язує проблеми, а навпаки, загострює її, адже помста є відповіддю злом на зло, що обов'язково призведе до ланцюга "операцій помсти", який надзвичайно складно обірвати. Загибель одного чи навіть багатьох терористів не означає закінчення серії терактів. Навпаки, знайдеться ще не один, хто теж готовий буде мститися. Чи цивільні афганці, у яких загинув хтось з членів родини, не палатимуть такою ж ненавистю до американців, як американська молодь до мусульман?

Хочете відбудувати Вавилонські вежі? Якщо так, то жертви тих тисяч невинних, яких вони поховали пiд своїми уламками, були даремними. Якщо так, то тi хлопцi, якi готовi були вiддати найдорожче, що вони мали — своє життя, — щоб вам щось сказати, нiчого вам не сказали. В такому разi ви в дитинствi погано вчили катехизм, коли готовi поставити пам'ятник власнiй гординi. I збудуєте собi нового iдола, який керуватиме вами своєю демонiчною силою, але все одно рано чи пiзно знову впаде... щоб забрати до свого пекла новi i новi жертви.

А якщо ви таки хочете щось там збудувати, збудуйте монастир, де президенти Америки i iнших держав та всi звичайнi люди молитимуться за грiхи свої i своїх народiв, де згадуватимуть тих, хто загинув вiд американських бомб, хто був вбитий за тоталiтарних режимiв через полiтичну байдужiсть вiльних людей, хто сконав вiд голоду через чиїсь економiчнi санкцiї, хто був страчений через релiгiйну ворожнечу, хто не змiг народитися через те, що свобода перетворилася на вседозволенiсть i безкарнiсть, хто був пiдступно вбитий, бо хотiв сказати правду, хто пiшов холоднокровно вбивати, тому що так його навчили фiльми... А день 11 вересня оголосiть днем апокалiптичної вiзiї, а не нацiональної жалоби.

Знайдіть в собі сміливість визнати себе винними, і тоді ваше благання "Боже, благослови Америку" стане митаревою молитвою, а не фарисейською.

грудень 2001

2008-02-28T01:57:00.000-08:00

Над рікою Синюхою

На далекій межі серед Диких Піль,

Там, де Чорний Шлях перетнула Синюха,

Вартував мій суворий прапрадід степи...

Євген Маланюк

I. Кіровоград

Літо року Божого 1998. Їду з Сімферополя, з гостини в рідних, до Кіровограда. Знаю, що Центральна округа проводить мистецько-археологічний табір «Гомоніла Україна», чула, що шукали, хто б зголосився їм допомогти. Не знаю, чи хто зголосився, але їду майже без попередження. Мабуть, не чекають, але що будуть раді — то напевно. Решта на місці з’ясується.

Яка вона, та Україна? Я ж бо насправді її й не бачила ще, скільки живу: Крим та Прикарпаття, та ще куточок Полісся. Все прикордонні терени. А тут їду в саме серце. Там, де мав бути степ і скитські кургани.

Поїзд везе тільки до станції Знам'янка, прибуває о пів на п'яту ранку, мені казали їхати далі автобусом. Але виявляю, що електричкою буде скорше — що ж, нехай буде електричкою. Машиніст дорогою оголошує станції. «Следующая станция Знаменка вторая», — рипить з колонки голос, але моє відвикле від російської мови вухо не вловлює останнього слова, тож лишається чекати, поки не з'явиться перон з написом, щоб довідатись, яка тут ще буває Знам'янка. Перед зупинкою той самий голос раптом повідомляє: «Знам'янка друга». Перша загадка розв'язана, але з'являється інша: чи вибір мови залежить від того, скільки кілометрів лишилося до певної станції? Втім, більше жодного оголошення українською почути не довелось.

А назви станцій і по-російськи інтригуючі. Ось, наприклад, минаємо станцію «Чернолесенскую». Це ж тут десь мав бути той леґендарний Чорний ліс, про який так багато чула. Але щоб лісу було навколо багато — не скажеш. Більше якісь лани повзуть вгору обіч влоговини, якою сунеться електричка. Щось на них таке дивне посаджено — ніяк не доберу. Та що там заглядати, коли все одно не побачу...

Врешті оголосили «Кіровоград», і сила бабців з клунками і торбами посунула до дверей. Поїзд тут трохи стоїть, тому не спішуся. За якийсь час іду на зупинку чекати тролейбуса. Замість тролейбуса на зупинці стоїть валка якихось маршруток, всі, звичайно, порожні і всі кудись би тебе везли. «А ви звідки приїхали?» — стандартне запитання, на яке, однак, зовсім не знаю відповіді. «Зі Знам'янки», — називаю найближчий населений пункт. «Та то ясно, але ж ви не там живете...» «Ет, яке діло, де та звідки, краще відвезіть ось на таку-то вулицю». «Он сідайте до нього... А не боїтесь?»

Їду. Вулиці порожні і якісь неймовірно довгі. Минаємо центр міста, собор, переїжджаємо через річку. Це Інгул, — дуже красива назва. Іноді нас зупиняють, хтось всідає і висідає. Зрештою я знову сама, а він все везе. «То де ж та моя вулиця?» «А я звідки знаю, де вам спиняти? Вона довга». І їде далі, повертає ліворуч, потім знов ліворуч. Видно, що околиця міста. «Станьте мені тут», — замовляю навмання. Зупиняє, я дякую, він розвертається і їде кудись геть. Дивні тут маршрути. Але де я є? Виявляється, проїхала цілий квартал зайвого. Нічого, хоч пройдуся, подивлюся, що воно таке цей Кіровоград.

Воно таки є на що дивитися. Йду стежкою вздовж стандартного дев'ятиповерхового будинку. Пригадую, у нас в Сімферополі, та й в інших містах, такі клаптики землі коло будинків використовувалися під сякі-такі городи-садки. Тут ростуть якісь дерева, а попід них протоптано безліч стежок. З землі усюди стирчать невеличкі димарі, а весь простір під деревами вкритий різного розміру лядами. Я знаю, це такі льохи, я таких в Криму багато бачила, навіть допомагали копати один. Але чому саме тут і чому в такій кількості? Під кожним будинком. Цікаво, це ж в такому будинку приблизно 200-250 квартир, то на кожну квартиру по одному такому льоху? Тут, напевно, якісь кроти живуть!

Але ось і потрібна вулиця, ось потрібний будинок, на мене вже чекають. «То це Ви — Оля Свідзинська?» Дивно, звідки мене тут знають? Звісно, пластуни, вони всі одне одного знають.

Найдосвідченіша пластова сила тепер на таборах — ще триває ЛШ-ШБ. Тому починати доведеться без них. Від'їжджаємо об 11 годині з центру. Великий німецької марки автобус, з тих, що тут людей по місті возять, на ньому навіть табличка висить: «100». Пластуни збираються, пакуються в автобус, дехто й тут мене знає, декого пізнаю з «Орликіяди». Онде знамениті близнюки Ткаченки, які стільки оплесків заробили минулого року своїм виступом... Діти метушаться, знайомлять мене зі своїми батьками, мені дають спеціяльні доручення пильнувати того чи того. Але зрештою їдемо.

Дорога веде степом. Себто не степом, а полями. Степу у нас тепер нема. Що на тих полях — таки не можу розгледіти. Ні, онде гречка, пшениця... Але трапляється щось таке, чого ніяк не пізнаю. Просто посеред поля скитський курган. Один, другий. А ось один розритий — шукали там чогось, та й так і покинули. Кургани порослі травою, такі собі невисокі горбочки, ніколи не пізнав би, якби не сказали. Автобус їде на захід, ось на обрії праворуч Смолине, там добувають уранові руди. І поля, поля... Аж ось опиняємося у невеличкому містечку. Дорога спускається круто вниз до річки, міст, а тоді центр. Стаємо, бо треба залагодити деякі інтендантські справи.

Спека неймовірна, всі повиходили з автобуса і блукають вулицею. Дехто побіг купляти води. Що ж це за містечко? Ага, Новоархангельськ. Щось знайома назва. Що воно таке? Побачимо зараз. На вулицях нікого нема, хіба пес який лежить під кіоском та торговці посідали рядочком з насінням та морозивом. Хоч матимуть трохи прибутку з наших дітей. Через дорогу парк чи скверик, при вході якийсь радянський пам'ятник. Далі в глибині «ідолище погане», а при дорозі солдат стоїть з простягнутою рушницею і дивиться... А на кого це він дивиться? Напроти солдата, в глибині двору фасад більшого будинку, на ньому щось написано, здається, «Будинок культури». А перед ним погруддя. Стривай, та це ж Євген Маланюк! Так і є. Та це ж він тут народився! Еге, то це не просте собі містечко. Оглядаюся ще раз і дивлюся на солдата радянської армії. Фантастично! Оце тут вони зійшлися. Чи думав ти, славний Євгене, що в твоєму рідному місті оцей вояк дивитиметься тобі в очі? Певне, що ні. А ось, маєш, твої вдячні земляки про це подбали.

Взагалі місто виняткове в цьому плані. Мені довелось нарахувати на досить невеличкій площі аж сім пам'ятників різної доби. Пам'ятник Маланюкові виявився єдиним свідченням того, що це є справді місто незалежної України...

Люди, звичайно, про Пласт нічого не знають. Щось пояснювати майже даремно. «Ви до «Бригантини» приїхали? Відпочивати? Як ні? А куди ж? Та до «Бригантини»! Це ви як піонери?» Звичайне явище. Але віра наших юнаків захитана. Вже під'їжджаємо до місця, починають хвилюватися: «Куди це нас везуть? Ми що, на базі будем жити?» «Та ні, намети брали...» «А куди ж ми їдемо?» Автобус зупиняється таки на базі, далі дороги нема. Пройдемо пішки. Виладовуємо речі, прибираємо автобус — і вперед: он там за парканом стежка.

II. Синюха

Нас зустрічають друзі з Світловодська, вони вже давно на нас чекають, кажуть, що вже почали розтаборюватися. Комендант не зраджує своїх почуттів, ми дружньо й по-діловому вітаємося. Нас ведуть стежкою, що за парканом, через молоденький насаджений соснячок. Виходимо на галявину — що це? Моєму здивуванню немає меж: навколо дуже багато води, гарної, чистої барви води. Признаюся, я не зразу змогла повірити, що це справді річка, а не озеро, і що такі річки взагалі бувають. Ні, мені доводилось бачити нормальні річки (ненормальні — це ті, що в Криму, які десь починаються, але ніде не закінчуються, бо пересихають, як от Салгір, найдовша річка на півострові), я бачила Дністер і Прут, не кажучи вже про різні гірські ріки й потоки, які часто загрожують повенями; бачила Західний Буг, Стир, Одир, Віслу, звісно, Дніпро в Києві. Це все не такі ріки. Дніпро величний, але разом з тим невільник, а Західний Буг навіть на кордоні з Польщею втричі менший за оцю ось Синюху. Пригадую, була колись на Ельбі — велика і вільна ріка, але холодно-байдужа. А Синюха з усім своїм спокоєм і легкістю посеред цієї невимовної спеки випромінювала саму лагідність і прохолоду. Так, справді, де як не на берегах такої божественної ріки виростати таким велетням українського духа, як Євген Маланюк. «Все далі висиха Синюха й линя її весела синь...» Ні, не висиха! Це була лиш візія з-під чужого неба, далеко на Заході, а тут, серед східного степу, Синюха й далі колисає поснулі човни, може, не так мирно, як колись. І хоч вже ціле століття розділяє нас в часі, Синюха єднає у просторі.

...Не знаю, що мають на увазі ті, що вживають словосполучення «таборові будні». Для мене кожен таборовий день, яким би він не був складним, завжди святковий. А особливо на такій землі. Ні, ми не мали часу згадувати Маланюка, мені виглядає, що в більшості наші учасники навіть не здогадувалися, що був якийсь Маланюк. Але така прогалина легко заповнюється, не про це мова. Ця річка могла нам розповісти про часи й події набагато віддаленіші, яких вона лишилася одиноким живим свідком. Бо тут, на берегах Синюхи, тисячі років тому жили люди. Як вони називали себе — не знаємо, але ми називаємо їх тепер трипільцями. І вміли вони будувати двоповерхові хати, мурувати печі, ліпити з глини домашній посуд і ритуальні фігурки, ткати і малювати фантастичні візерунки. Що знаємо про них більше? Час заховав від нас їхні звичаї та ритуали, їхні клопоти і проблеми. Час залишив нам лиш те, що доступне археологам. І ми поринули у цей світ...

III. Свердлівка

Є в селі Свердлівці, що на другому березі Синюхи, цегельний завод, збудований ще за царських часів. Виробляє він цеглу, щоправда, невідомо для кого, бо непомітно, щоб тут хтось щось будував. Хатки перекошені, деякі ще під солом’яними стріхами, певне, бачили тих, хто закладав тут оцю цегельню. Але завод діє, ми мали нагоду в цьому переконатися. Робітники ліплять сірі цеглинки, сушать, а потім відвозять на вагонетках до печі, де вони з сірих перетворюються на горіло-червоні. Потім вантажать на машини і кудись везуть. Час від часу екскаватор виїжджає по глину до котловану, який знаходиться тут же за селом. Здається, мирна діяльність, яка мала б приносити тільки користь Україні. А воно не так діється.

Саме на тому місці, де тепер котлован цегельного заводу, було колись велике трипільське поселення. Хто про це знає? А майже ніхто. Історики та археологи з Кіровограда, яким ніхто не дає коштів, щоб провести розкопки і хоч забрати все, що призначене на спалення. Кому тепер потрібні якісь розкопки? Вони барбатимуться собі в землі, а ти їх годуй, ночуй — а за що і пощо? Ось ніхто й не знає. Ось і спалюють щороку на заводі мільйони історичних пам’яток, бо їх то не обходить. Їм треба працювати, а не чекати, поки хтось черепки викопає.

А ми викопали тих черепків безліч. Висячи на схилі котловану, довбали глину хто чим мав, не розбираючи ані глибини, ані періодів та історичних пластів, не зважаючи ні на які наукові правила і канони. Діти були в захопленні, молодші все, що потрапляло під руки, називали трипільським, навіть загублений в кущах старий черевик. Коло намету знайдено справжнісінький скребок, розкопано величезну кількість кісток і черепків, по-науковому — частин кераміки. На деяких чітко видно трипільські орнаменти, зовсім такі, як малюють в археологічних атласах. Деякі орнаменти зроблені за допомогою шнурування — така техніка, коли на сиру глину накладаються шнурки, які витискають потрібний орнамент. Були речі, про які навіть наші інструктори не могли нам нічого сказати. Ось наприклад невеличкий шматочок глини у формі конуса. Після довгих пошуків по всіх мудрих книжках натрапила таки на зображення такого предмета. Коло зображення написано: «Предмети культового призначення». І жодних коментарів. І даремно запитувати як, чому і для чого, бо про це можна тільки здогадуватися...

Частину знахідок передали історикам з Кіровоградського педагогічного університету для музеїв. Частину самі передали до краєзнавчих музеїв. Дещо діти лишили собі, дещо для станичних музеїв — колись то й доживемо, що будуть такі, то вже матимемо перші експонати.

Повернувшись до табору з мандрівки, діти з ще більшим азартом взялися за мистецькі вмілості, яких у нас було достатньо на кожен смак: різьбярство, писанкарство, орнаментальне плетіння, ткацтво, образотворче мистецтво, фільмування... З сусідньої бази «Бригантина» приходили гості дивитися, що це у нас за табір і які то вони є ці пластуни. Судячи з того, що директор бази, хоча й перший комуніст району, погодився надати нам автобус для поїздки в Умань і Тальне, що під кінець нашого перебування над Синюхою у них відбувалася нарада з приводу змін у їхній системі проведення таборів, ми їм таки сподобались. Кажуть, що скоро прийде до утворення пластового осередку в Новоархангельську. Дуже добре. В подяку за надання автобуса наші інструктори разом з юнаками намалювали в «Бригантині» вітражі в стилі трипільських візерунків.

А Синюха пливла собі, не зважаючи на нашу бурхливу діяльність. В часи спеки, а вона тривала довго і, як нам переказували «зі світу», температура доходила до +42⁰ за Цельсієм, Синюха дружелюбно приймала у свої води всіх, хто шукав прохолоди. За це вдячні пластуни збудували кладку і розчистили річкове дно від людського сміття, якого виявилося аж забагато. Коли літня спека минула, Синюха збирала над собою всі громи і блискавки з околиці, і ми, попри всю можливу небезпеку, насолоджувались чудовими картинами боротьби стихії, сидячи просто на таборовій площі. В такі хвилини справді почуваєш себе не якоюсь ницою людиною кінця XX століття, а гордим козаком чи трипільцем, характерником, який сміливо виходить на герць з хмарами й блискавками. Тоді немає навколишнього світу, тоді є ти і ось це грізне небо, яке і страшить і чарує водночас.

А тихими ранками, коли ще табір спав, зі свого намету виходив малий чарівник Андрійко і йшов малювати схід сонця, річку і ліс і все, що бачив навколо. Мені за щоденними таборовими клопотами й турботами так і не пощастило подивитися, що ж він там таке малює. Але я бачила, як сяяли очі хлопчини і як в тих очах відбивалася вся навколишня краса, і розуміла, що він захоплений.

Було ще багато таборових пригод, добрих і не дуже, було багато таких занять, які бувають на всіх інших таборах, — навіщо вам про це розказувати? Були вогники і ватри, теренові ігри і змаги. Було тепле прощання і довга дорога додому. Все так, як воно має відбуватися.

IV. Світловодськ

Оскільки в Кіровограді я вже була, мене посадили в інший автобус і повезли в іншому напрямку — туди на північ, де тече Дніпро. Шкодувати не довелось, бо дорогою я довідалася ще багато такого, про що навіть не здогадувалася. На той час я вже знала, що росте на тих загадкових полях, які дивували мене ще дорогою до Кіровограда. Ми йшли таким полем до Свердлівки. Там росте бур’ян. Деякі поля стоять під паром вже зо три роки, їх ніхто не оре і не засіває. Подекуди земля порепалась, але різні трави ростуть дуже буйно. Бджоли та оси мусять мати тут велике задоволення. Спитаєте: чому не засівають? Або я знаю! Кажуть люди, що не стає пального на оранку. Може воно й так, але мені видається, що причина тут інша. Попросту не потрібно стільки поля. Почитайте звідомлення у пресі, скільки зібрано, скільки перемелено зерна. Хіба не стає Україні хліба? Стає. Хіба не стає на продаж? Теж, здається, стає. У чому ж справа? А в тому, що за радянської влади засівали все, збирали майже все — лише для того, щоб перевищити всі можливі «плани». Земля наша, хвалити Бога, родить добре, того, що виростало, ставало, аби прогодувати всю Росію. Те, що лишалося, гнило на елеваторах. А людям давали по буханцеві хліба в руки, бо така «норма». Тепер не треба годувати ледачі російські роти, нехай самі себе годують. Тепер треба подумати і вирішити, що робити з тією землею, яка стоїть. Як на мене, найкращий вихід — відновлювати степ. Там, де потрібно, насаджувати ліси. А ще — допомогти відродити в Україні старий благородний промисел — бджолярство. Мед набагато корисніший за цукор, та й люди коло бджіл багато чого вчаться й мудрішими стають.

Те, що я бачила дорогою, вразило мене набагато більше і змусило серйозно задуматися. Я не раз чула про таке явище, яке за радянської влади було дуже поширене в Росії і називалося «забиті села». Люди втікали з села, бо влада не давала розвиватися, та й ще багато різних причин на те було. Села стояли заколочені. Про таке явище в Україні ніколи не чула. А ось тут довелось побачити.

Ми їхали дикою дорогою Знам’янка-Світловодськ, — тому дикою, що там майже ніхто ніколи не їздить. Є, здається, раз на день якийсь рейсовий автобус. Ось село Іванківці. Стоїть хата, подвір’я травою поросло, солом’яна стріха провалилася, засув на воротях заіржавів. Там далі ще одна така хата. Але цієї вже не видно, бо дерева навкруг розрослись і весь двір затуляють. Я злякано поглядаю на своїх супутників. «Нічого, ще не таке побачиш». Автобус їде собі далі. Їдемо якимось чи то лісом, чи то парком. Кругом гарні зелені дерева, здається, переважно плодові. Це теж село. Онде майнуло одне подвір’я, онде друге. Онде хатка зовсім перекошена, стріха провалилася, але стіни ще тримаються. Але розгледіти докладно не вдається, бо дерева щільно заступають все від стороннього ока, ніби охороняють від тих, хто покинув це село на поталу...

В тому селі не живе ніхто. Куди люди поділися — чи то вмерли, чи втекли, чи вивезли їх, — складно сказати. Мені навіть ввижалося, що десь там в якійсь хаті лежить жінка, яку нема кому поховати. Люди, але ж це не 33 рік! «Як після чуми», — вихопилось у мене. «Так, після чуми, — почула у відповідь. — Чума гуляла тут 73 роки...»

Так, чума. Але вона знищила не тіла. Вона знищила набагато більше — людські душі. Раніше люди жили в селах, і їм не спадало на думку їх заколочувати й кудись втікати. Їх тримала земля і їхня предківська віра. Бо Церква вчила піклуватися про померлих, пам’ятати своїх батьків і дідів, вчила чесно працювати і жити за Божим законом. Все це забрала чума. Але не думайте, що душі оцих юнаків і юначок остиглі, що вони вже не сприймають нічого. Якби так було, не були б вони пластунами. Вони прагнуть і шукають того, чого не мали їхні батьки. Вони потребують Церкви, спільноти, яка б про них дбала, провадила б їх. Вони вважають себе християнами лиш за традицією, іноді на свята йдуть до храму, бо не знають, по що можна приходити частіше. Церква навколо ворожа їм, бо підлягає Москві і про Москву навчає. А ще тому, що не має святості в собі. Потрібно відродити тут Церкву, і тоді «оживуть степи, озера», а на місці оцих руїн «пустиню опанують веселії села».

Такі думки роїлися у мене в голові, коли під’їжджали до Світловодська. А тут нова для мене несподіванка: знов неймовірна кількість води. Лише те, що я побачила, відповідало у моєму уявленні вже не озерам і річкам, а великим повеням чи потопам. Насправді ж все набагато прозаїчніше: ми виїхали на берег т.зв. Кременчуцького моря. Це те, що зробили з Дніпра.

Тим часом я ледве встигала сприймати інформацію з різних сторін. «Ось тут колись проходив кордон. Тут закінчувалися гетьманські землі і починались січові. Ось це річка Цибульник, вона впадала в Дніпро, тут стояли залоги січовиків...» Тепер тут місто Світловодськ. Колись було козацьке селище Крилів. Пластова станиця у Світловодську так і називається: «Станиця Крилів». Місто лежить на березі отого «моря», тому дуже розтягнене. Взагалі, Кременчуцьке море — найбільше за площею водосховище на Дніпрі. Середня глибина — коло 8 м. На його дні цілі села. Одна старенька жінка розповідала мені, як виселяли їх з їхнього села, яке мало бути затоплене. «Хати свої ми самі поваляли. А хтось і не вспів. То приїхали тракторами і все зрівняли. І садочки наші, і городи...»

Розповідають, був тут колись такий козак-характерник, мандрівний дяк, Самусем звали. Мудрий був, такий, як Сковорода. Багато людям помагав, багато книжок читав, а ще більше знав. Пішов він колись на ярмарок до одного села. Купив собі горщиків, сів на горбочку, а горщики поставив рядком коло себе. Люди зібралися навколо, щоб послухати мудрого слова. Подивився Самусь на людей та й каже: «Колись отут, де ви стоїте, вода стоятиме ось так», — і показав собі над головою. «А тут, де оце горщики стоять, люди греблю збудують. Вона Дніпро перекриє, і вода заллє всю оцю долину». А тоді узяв палицю і щосили вдарив по горщиках — всі потрощив. «Але потім люди зруйнують греблю, і вода відійде».

Частина цього пророцтва вже справдилась. А коли сповниться все? Думаю, це від нас залежить.

Ольга Свідзинська, Львів

2008-02-28T01:50:00.000-08:00

Золотий Михайлик у Києві

Не пам'ятаю, коли і як, але у певний момент свого життя я довідалася про великий злочин Радянської імперії супроти української культури — знищення Святомихайлівського Золотоверхого монастиря. Про те, що це була велична пам'ятка архітектури з неперевершеними фресками і мозаїками. Що була заснована в середині XI століття Київським князем Ізяславом Ярославичем і сином його Святополком. Що нераз терпіла від різних загарбників та нападників, але щоразу була відновлювана, і що дуже її любили і щедро обдаровували наші гетьмани, а особливо славний Іван Мазепа. І що з'явилися врешті такі наїзники, яких не цікавила ані велич і краса, ані давня історія, бо вони просто висадили Михайла Золотоверхого в повітря. Динамітом чи чим там.

Від того всього серце закипало гнівом і обуренням на всіх отих, хто давав накази і їх виконував, на тих, кому кортіло руки, обагрені кров'ю українських мучеників, обтерти об руїни українських соборів. А поряд із гнівом і обуренням поставало вперте, болюче-болюче питання: «Навіщо?!» Питання билося в серце і в мозок, стукало — але не знаходило відповіді. Та й хто міг її дати? Хіба що Київ.

І я їхала в Київ. Це мав бути вже наш, український Київ. Та він, видно, не був ще таким. Стояв нещасний і обдертий, шварґотів попсованою російською або й ще гіршою українською — і не давав жодної відповіді. Єдиним, що лишилося в Києві княжого і вільного, була свята Ярославова Софія. Та Софія, яку в букварях і в підручниках зробили символом, а тепер дали ще й на базар з двома гривнями...

Софія, яку я нераз уявляла собі величною церквою зі світлом свічок і голосом дзвонів, виявилася мізерним радянським музеєм. І за вхід до святої Софії треба було платити... А вона стояла пусткою і дихала пліснявою, а не гордою старовиною. І від того серце ще більше боліло, а мозок диктував гіркотою просяклі рядки:

Стримить Софія, як мертва хата,

Немов за гріхи чиїсь кимось розп'ята...

Я не любила Києва. Київ не мав нічого, чим міг би мене потішити, і я віднаходила себе лише на березі Дніпра і ще у маленькій церковці на Аскольдовій могилі. Коли поїзд прибував занадто рано, сідала в метро і їхала на станцію «Дніпро», де радянська влада встановила дві безглузді монументальні скульптури, або блукала Гідропарком, або тинялася пішоходним мостом, а потім піднімалася на Службу Божу до церковці св. Миколая. А тоді вже — нехай собі там який Київ, — я мала в своєму серці достатньо сили, щоб не гніватися і не дратуватися.

II. Перша зустріч

Того разу я поверталася з пластового вишколу у Кременчуці. Поїзд приїздив трошки по п'ятій, була дуже втомлена і виснажена, тому збудилася на голос пасажирів вже в самому Києві. Швиденько спакувалася і вискочила з вагона.

В місті було темно. Надто рано, та й нема до кого, телефонувати. Тому сіла в метро і навмання поїхала. Так само навмання вийшла на Хрещатику і перейшла на Майдан Незалежности. Оглянула, як світиться нічними ліхтарями і підсвітками оновлене місто, і подумки оцінила: «Нічого собі». На майдані порожньо, лиш двірник шарудить з-під дерев своєю мітлою. Хотілося їсти, але сісти не було де, а отак стояти з наплечником посеред майдану виглядало цілковитим безглуздям. Куди б його податись? І чогось промайнула думка: піду до Софії. Вже оце шість років минуло, відколи її бачила. І пішла собі вгору вулицею.

Ішла поволі, а в голові роїлися злегка-зухвалі рядки:

Прокидається Київ — а я на пероні вокзалу...

Ех, Києве, Києве! Чи тямиш, які ми різні? Ти мене не чаруєш, я тебе не приймаю... Геть чужі ми з тобою, хоч мали б бути трохи й ближчі...

Ой!

Стояла нагорі і нічого не розуміла. І здивовано обертала головою: то праворуч, то ліворуч.

Небо починало злегка сіріти, але було ще досить темне. І на тлі оцього темно-сірого неба, підсвічені знизу білим сяйвом прожекторів, стояло дві дзвіниці. Стояли і дивилися одна на одну. А я стояла між ними і обертала головою: то праворуч, то ліворуч. Маленька приголомшена людина з наплечником.

Злегка-зухвалі рядки знітились і крадькома вислизнули з голови. А я стояла і стояла, і ніяк не могла вийти з дива, і обертала головою то праворуч, то ліворуч, дивилася широко розплющеними очима і, здається, мала від здивування відкритого рота, бо перехожі зацікавлено поглядали на маленьку приголомшену людину з наплечником.

Мій Господи! Ліворуч — Софія, а праворуч — святий Михайлик. І як я могла забути? Це ж в червні цього року було посвячення оцієї дзвіниці. Мені люди розповідали. І я собі обіцяла, що як тільки приїду, зразу піду дивитися. І забула. А Михайлик наказав моєму ангелові-хоронителю, щоб привів мене. То чого ж я стою і з дива не можу вийти? Повертай праворуч, дитино.

Небо тим часом вже досить таки добре посіріло, десь щось клацнуло, і прожектори згасли. Дзвіниці тепер стали ще біліші, а бані ще золотіші на тлі світлосірого неба.

І в тій хвилі задзвонив годинник на Михайлівській дзвіниці. Двонив легко і ясно, і від тих звуків так само легко і ясно ставало у мене на серці. А коли звуки розчинились у сірому світанку, я вже сміливо йшла назустріч сяючій тихою радістю дзвіниці.

Дуже уважно оглядала дзвіницю зовні. Ходила попід прибрамними розписами з ангелами та київськими святими з одного боку та чудом святої великомучениці Варвари з другого. Прочитала, що було написано про відбудову Михайлівського монастиря. Попри мене двічі пройшов київський монах, уважно роздивився, певне, хотів щось сказати, але нічого не сказав. Зайшла в браму і оглянула стінопис. На церкву зблизька не можна було подивитись, бо друга брама була замкнена і висіла табличка «Ремонтні роботи. Стороннім вхід заборонено».

Звідкілясь чути було спів. У лівій стіні дзвіниці знайшла прочинені двері з двома написами: «Музей історії Михайлівського монастиря» та «Надбрамна церква Трьох Святителів. Другий поверх. Вхід вільний». Пішла вгору сходами і опинилася у зовсім невеличкій церковці. При вході напис, що це церква Трьох Святителів, а далі пояснення, хто це такі були, ці Три Святителі, коли жили і що зробили. Добре. Розраховано на Київ, який досі у переважній більшості таких речей не знає. Дуже добре. Відтепер знатиме.

В церкві співали Утреню, тому зайшла і приєдналася до молільників. Майже порожньо, здається, троє людей. Згодом прийшло ще двоє.

Скінчили Утреню, я помолилася, розглянулася по церкві і враз згадала, що на Аскольдовій могилі скоро Служба Божа. Тому залишила дзвіницю, ще раз поглянула на Верхнє місто і побігла вниз. Дорогою почула нарікання київської обивательки: «Как было хорошо, троллейбус ходил, остановка близко была, а теперь вот что сделали. Так далеко ходить!» Подивилася на неї очима, повними радости, якої вона все одно не помітила, і подалася на Хрещатик. Після такого чуда хіба ж можна гніватися хоча б і на київських обивательок?

***

Ввечері того ж дня поїзд віз мене додому. І воскресала в серці тиха радість, що прийшла ще зранку. Сьогодні, 13 жовтня 1998 року Божого, Київ дав мені відповідь на моє питання.

III. Чому ж совєти зруйнували Михайлівський Золотоверхий монастир?

Тут мушу зробити одне застереження. Якщо, дорогий читачу, ти ще не був і не бачив, мої слова тебе можуть не переконати. Тому краще мерщій сідай на літак чи на поїзд, чи на інший який транспортний засіб, і їдь. Дорогу ти вже знаєш, я тобі її досить докладно пояснила. А як сумніваєшся — попроси свого ангела-хоронителя, він тебе приведе. А вже там зможеш переконатися, чи правдиве те, про що тобі тепер отут говоритиму.

Ця відповідь прийшла до мене в часі, коли я, маленька приголомшена людина, стояла на Верхньому місті і обертала головою: то праворуч, то ліворуч. В якийсь момент я зрозуміла, що совєти мусили зруйнувати Михайлівський Золотоверхий монастир. Інакше вони перестали б бути совєтами. Інакше провалився б їхній план наступу на Україну.

Ось тут, дорогий читачу, і виникає складність: я не можу передати тобі те почуття, яке виникає, коли стоїш на Верхньому місті, якраз посередині між Софією і Михайлом. Це почуття неможливо окреслити одним чи кількома словами. Але за почуттям приходить враження, за враженням — думка. Перше і друге межує з містикою, а вже третє намагається прикрити містику раціональним одягом.

Два храми. Дві дзвіниці дивляться одна на одну. Дуже схожі і водночас — різні. Вони — мов брат і сестра, і хоч Михайлик історично молодший, насправді виглядає старшим. Стоячи одне напроти одного, вони творять нерозривну єдність. І саме ця єдність творила Київ, зрештою, творила всю Україну.

У суті своїй ця єдність глибоко символічна. З давен-давна жила в Україні легенда про святого Архистратига Михаїла — опікуна України-Руси. Про те, що саме Михаїлові, небесному лицарю і архистратигу, поручив Господь землю нашу і її людей. І провадив Михаїл тією землею, і людей навчав вірности Богові і добру, бо ім'ям-гаслом його було: «Хто яко Бог?!» І стояли люди його вірно при боці правди, при боці Єдиного Бога, бо провідником їхнім був сам воїн небесний — Михаїл. Стояли доти, доки, чужими народами зведені, не відмовили послуху святому Михайлові. І тоді в затемненні своїм говорили: «Не хочемо, щоб керував ти нами і навчав нас. Не хочемо весь час воювати зло з тобою: хочемо спочинку. Облиш ти нас». Та не міг Михаїл покинути свого народу, що йому Бог повірив. Залишився кам'яною статуєю над брамою їхнього міста.

Гарна це легенда, бо пригадує нам, кого маємо слухати і проти кого воювати. А й справді Боже Провидіння віддало нас в опіку святому Михайлові. Бо саме Боже Провидіння казало Святополку Ярославичеві збудувати 1108 року в монастирі, посвяченому іншому Божому воїнові, Димитрію Солунському, храм свого опікуна святого Михаїла. Це Боже Провидіння казало потім його нащадкам віддати весь монастир і центральну церкву в опіку святому Михаїлові. А для чого? Бо напроти ще князь Ярослав Мудрий збудував храм святої Софії — Премудрости Божої. Збудував на взір грецької столиці Царгорода. Але греки забули були про Божу Премудрість, а всю дану їм мудрість підкорили собі, а не Богові. І щоб не пішли нащадки Ярослава слідом за греками, поставило Боже Провидіння напроти святої Софії Золотоверхий монастир Михайлівський — як нагадування, куди наша мудрість має прямувати, бо «Хто яко Бог?!»

І хоч нераз відмовляли предки наші послуху святому Михайлові, чужими народами зведені, та нераз і пригадували собі ім'я Михайлове, і тоді, взявши меч вогненний у руки, оберталися обличчям до Премудрости Божої і промовляли: «Хто яко Бог?!»

Тому не був Золотоверхий Михайлик для України лиш гарним храмом зі старими фресками та іконами. Не був і не міг бути і для радянської влади лише «пам'яткою архітектури». Бо не одна щира душа і не один чистий розум відкликався на Михайлів голос і підіймав меч вогненний.

Щоб позбавити Україну її духовної сили, треба було цю єдність розбити. Треба було роз'єднати брата з сестрою, а тоді вже робити свою чорну справу. А щоб не стояв перед очима Божий войовник Михаїл, щоб сумління не мучило — треба було його прогнати з Києва. Тільки вони нічого йому не казали. Вони просто підірвали його динамітом. Осиротили Софію. Позбавили Премудрість її твердої опори, її дороговказу. «Тепер, — сказали, — нехай мудрують».

А чи знали наші теперішні правителі, що вони відновлюють? Я цілком певна: не знали. Вони відновлювали втрачену пам'ятку архітектури, яку ніхто з них раніш не бачив. Вони не думали про Славу Божу, ані не слухали голосу Божого Провидіння. Якби вони знали, що вони відбудують, може, ніколи б за це не взялися.

Нехай же мовчать київські обивательки, яким стало далеко до тролейбусної зупинки. Нехай мовчать злі язики, які думають, що дуже допечуть нашим теперішнім правителям, критикуючи відбудову Михайлівського монастиря, мовляв, там годинник недобре ходить чи відбудували не первісний княжий храм, а видозмінений з XVIII століття.

Не слухай їх, любий читачу! Не в тому суть, що в якомусь столітті до церкви прибудували наву чи дзвіницю, Богові це не є важливим. Богові важливо, щоб ми стали до боротьби з гріхом під проводом святого Михаїла.

А святий Михаїл зробить свою справу. Там, на Верхньому місті, поміж Михайлом і Софією, виростатиме наша духовність. І запанує над Україною Божа Премудрість під пильним зором небесного архистратига з мечем вогненним та ім'ям-гаслом: «Хто яко Бог?!»

9-12 вересня 1999 р. Б. у Львові

Ольга Свідзинська